Діти Дюни - Френк Херберт

Ганіма, вбираючи ці вступні слова, Сегер Нбів, відчула, як розблоковане розуміння вливається в її розум. Воно напливало з лінійною точністю, а позаду ширяла внутрішня свідомість матері, захисниці воріт. І в цю мить Ганіма збагнула, що вона перемогла галасливе минуле. Здобула браму, крізь яку могла зазирнути, якщо потребувала цього минулого. Місяці самонавіювання створили для неї безпечне місце, з якого вона могла керувати власним тілом. Почала обертатися до Лето, щоб пояснити це, і тут усвідомила, де вона стоїть і з ким.

Лето відпустив її руку.

— Наш план спрацював? — прошепотіла Ганіма.

— Достатньо добре, — відповів Лето.

Алія отямилася від шоку й гукнула до групи стражників ліворуч од себе:

— Хапайте їх!

Але тут Лето схилився, однією рукою підняв висаджені двері й метнув їх через кімнату в бік стражників. Двох із них пришпилило до стіни. Інші перелякано позадкували. Двері важили половину метричної тонни, а ця дитина жбурнула їх.

Алія, усвідомивши, що коридор за дверима повний повалених стражників, збагнула також і те, що це Лето подолав їх, що ця дитина розтрощила її неприступні двері.

Джессіка теж бачила тіла, бачила несамовиту силу Лето й дійшла схожих висновків, але слова Ганіми зачепили серцевину бене-ґессеритського вишколу, який змусив Джессіку зберегти самовладання. Її внучка говорила про план.

— Який план? — спитала Джессіка.

— Золотий Шлях, наш Імперський план для нашої Імперії, — відповів Лето. Кивнув Фарад’нові. — Не тримай на мене зла, кузене. Я діяв і для твого блага теж. Алія сподівалася, що Ганіма тебе вб’є. Я радше волів би, щоб ти прожив своє життя певною мірою щасливо.

Алія заверещала до стражників, що щулилися в коридорі:

— Наказую вам затримати їх!

Але стражники не бажали ввійти до кімнати.

— Почекай мене тут, сестро, — сказав Лето. — Я мушу виконати неприємне завдання.

Він перетнув кімнату, йдучи до Алії.

Вона сахнулася від нього в куток, припала до землі й витягла ножа. При світлі з вікна блиснули зелені самоцвіти руків’я.

Лето просто йшов далі, у руках нічого не мав, але тримав їх випростаними й напоготові.

Алія кинулася на нього з ножем.

Лето підстрибнув майже до стелі, вдаривши лівою стопою. Цей удар поцілив Алії в голову й відкинув її, залишивши кривавий знак на чолі. Вона випустила ножа, що вислизнув і проїхав по підлозі. Алія кинулася, щоб його вхопити, та тут перед нею постав Лето.

Алія завагалася, згадала все, що вона знала з вишколу Бене Ґессерит. Підхопилася з підлоги, її тіло було вільним і збалансованим.

Лето ще раз рушив на неї.

Алія зробила обманливий рух вліво, але її праве плече знялося, а права нога різко вистрелила вперед, завдавши пальцем ноги такого удару, який міг би випустити людині нутрощі. Якби влучив.

Лето перехопив удар рукою, піймав стопу й підняв Алію, закрутивши її довкола своєї голови. Швидкість, з якою він її обертав, наповнила кімнату звуком нерівномірного сичання. Це сукня Алії билася об її тіло.

Усі інші метнулися геть і пригнулися.

Алія кричала й кричала, але далі оберталася колом, колом… і знову колом. Нарешті замовкла.

Лето поволі зменшив швидкість обертання і легко опустив її на підлогу. Вона лежала, скоцюрбившись і задихаючись. Лето схилився над нею.

— Я міг би пробити тобою стіну, — сказав він. — Можливо, це було б найкращим рішенням, але ми зараз у центрі битви. Ти заслуговуєш на свій шанс.

Очі Алії дико металися з боку в бік.

— Я підкорив ці внутрішні життя, — промовив Лето. — Глянь на Ганіму. Вона теж змогла…

— Аліє, я можу показати тобі… — перебила його Ганіма.

— Ні! — вирвалося в Алії. Її груди здійнялися, а з уст почали вириватися голоси. Вони запиналися, проклинали, благали:

— Бачиш! Чого ти не слухав?

І знову:

— Навіщо ти це робиш? Що відбувається?

Ще один голос:

— Зупиніть їх! Нехай вони перестануть!

Джессіка заплющила очі й відчула, як рука Фарад’на підтримує її.

Алія далі казилася:

— Я тебе вб’ю! — З її вуст сипалися огидні прокльони. — Я вип’ю твою кров!

Полилися слова на багатьох мовах, усі перемішані без ладу й складу.

Стражники, скупчені в зовнішньому коридорі, зробили знак хробака, а потім заткнули пальцями вуха. Вона була одержимою!

Лето стояв, хитаючи головою. Тоді підійшов до вікна й трьома швидкими ударами вибив із фрамуги начебто непробивне скло, зміцнене кристалом.

На обличчі Алії з’явився лукавий вираз. Джессіка почула голос, схожий на її власний. Він вирвався з викривлених уст як пародія на контроль Бене Ґессерит.

— Ви всі! Стояти на місці!

Джессіка опустила руки й відчула, що вони мокрі від сліз.

Алія перекотилася, стала навколішки, схопилася на ноги.

— Ви не знаєте, хто я? — спитала вона. Це був її давній голос, лагідний і мелодійний голос юної Алії, якої більше не існувало. — Чого ви всі так на мене дивитесь? — Перевела благальні очі на Джессіку. — Мамо, зроби так, щоб вони перестали.

Джессіка, поглинута непереборним страхом, могла лише хитати головою з боку в бік. Усі древні перестороги Бене Ґессерит справдилися. Вона глянула на Лето й Ганіму, що стояли поруч, біля Алії. Що ці перестороги означали для бідних близнят?

— Бабусю, — промовив Лето, а в його голосі забриніло благання. — Ми повинні провести Випробування на одержимість?

— Хто ти такий, щоб говорити про випробування? — спитала Алія роздратованим чоловічим голосом, голосом чоловіка самовладного й чуттєвого, що звик потурати собі.

Лето й Ганіма розпізнали цей голос. Старий барон Харконнен. Ганіма почула, що той самий голос почав відлунювати в її власній голові, але внутрішня брама зачинилася. Вона відчула, що там на сторожі стоїть мати.

Джессіка зберігала мовчання.

— Отже, рішення за мною, — сказав Лето. — А вибір за тобою, Аліє. Випробування на одержимість чи…

Він кивнув головою в бік відкритого вікна.

— Хто ти такий, щоб пропонувати мені вибір? — запитала Алія, і це досі був голос старого барона.

— Демоне! — скрикнула Ганіма. — Дай їй зробити власний вибір!

— Мамо, — заблагала Алія голосом, яким говорила, коли була малою дівчинкою. — Мамо, що вони роблять? Чого вони від мене хочуть? Допоможи мені.

— Допоможи собі сама, — наказав Лето й на мить побачив у її очах безпорадний спалах, присутність знищеної тітки, що глянула на нього й зникла. Але її тіло ворухнулося, рушило дерев’яною скованою ходою. Вона хитнулася, спотикнулася, збочила з дороги, але повернулася на неї, дедалі ближче підходячи до відкритого вікна.

Дикий голос старого барона рвався їй з уст:

— Стій! Стій, я кажу! Я тобі наказую! Припини це! Слухай