Діти Дюни - Френк Херберт

— Ти лише торкнувся іншої теми, — заговорила Ірулан. Вона схилилася до Раджії, її білява голова вирізнялася на тлі темної Раджії. — Тебе вона переконала, але вона може мати інші плани.

— Духівництво має…

— Але є ще й усі інші історії, — перебила його Ірулан. — Наче ти — щось більше, ніж військовий радник, наче ти її…

— Годі! — розлютився Аґарвес. Потягся рукою до ножа. Буря емоцій прокотилася під поверхнею його шкіри, викривлюючи риси. — Вірте в що хочете, але я не можу зоставатися далі з цією жінкою! Вона мене опоганює! Вона бруднить усе, чого торкається! Мене використали. Мене збезчестили. Але я не підняв ножа проти мого роду. Ані зараз, ані колись!

Ганіма, спостерігаючи за ним, подумала: «Принаймні зараз із нього вирвалася правда».

Несподівано Стілґар вибухнув сміхом.

— Аххх, кузене, — промовив він. — Даруй мені, але твій гнів — це правда.

— Ти зі мною погоджуєшся?

— Я цього не сказав. — Стілґар здійняв руку, коли Аґарвес ледь не вибухнув ще раз. — Не заради мене, Буєре, а заради всіх інших. — Він обвів поглядом присутніх. — Я за них відповідаю. Поміркуймо хвилину, яке відшкодування пропонує Алія.

— Відшкодування? Про це не йшлося. Вибач, але не…

— То що ж вона пропонує як гарантію свого слова?

— Січ Табр, а ти її наїб, повна автономія на засадах нейтралітету. Тепер вона розуміє, як…

— Я не повернуся до її почту й не поставлятиму їй вояків, — попередив Стілґар. — Це зрозуміло?

Ганіма відчула, що Стілґар починає піддаватися і подумала: «Ні, Стіле! Ні!»

— Немає такої потреби, — відповів Аґарвес. — Алія хоче лише, щоб Ганіма повернулася до неї та виконала обіцянку щодо заручин, які вона…

— От і вилізло шило з мішка, — промовив Стілґар, насупивши брови. — Ганіма — це ціна мого прощення. Невже вона вважає, що…

— Вона вважає, що ти розсудливий, — доводив Аґарвес, повернувшись на своє місце.

Ганіма радісно подумала: «Він цього не зробить. Видихни. Він цього не зробить».

На цій думці Ганіма почула тихий шелест позаду себе, ліворуч. Ледь почала обертатися, як дужі руки вхопили її. Перш ніж устигла скрикнути, тяжкий клапоть тканини, пропахлий снодійним, затулив їй обличчя. Втрачаючи свідомість, відчула, що її несуть до дверей у найтемнішому закутку зали. І подумала: «Я мала здогадатися! Я мала бути напоготові!» Та руки, що її тримали, належали сильному дорослому чоловікові. Вона не могла вирватися з них.

Останнім, що відчула Ганіма, було холодне повітря, блиск зірок і закрите каптуром обличчя людини, яка глянула на неї і спитала:

— Вона ж неушкоджена, правда?

Відповіді вона не почула, бо зорі закружляли й промайнули перед її очима, гаснучи в блиску світла, що було внутрішньою серцевиною її свідомості.

Муад’Діб дав нам особливий рід знання пророчої прозорливості, поведінки, яка оточує цю прозорливість, і її впливу на події, що розглядаються «тут і зараз» (тобто події, що мають статися в пов’язаній системі, яку пророк прозріває та інтерпретує). Як зауважено деінде, така прозорливість — своєрідна пастка для самого пророка. Він може стати жертвою того, що знає, — це доволі поширена людська вада. Небезпека полягає в тому, що ті, хто передбачає справжні події, можуть випустити з поля зору поляризаційний ефект, викликаний надмірним потуранням власній правді. Зазвичай забувають, що в поляризованому Всесвіті ніщо не може існувати без своєї протилежності.

«Пророче видіння» за Харк аль-Адою

Звіяний вітром пісок висів на горизонті, наче туман, закриваючи схід сонця. Пісок у тінях дюн був прохолодним. Лето стояв за кільцем пальмового гаю і дивився в пустелю. Вдихав куряву й пахощі колючих рослин, чув ранкові звуки людей і тварин. У цьому місці фримени не проклали канату. Мали лише мінімум насаджень, які поливали вручну, — жінки носили для цього воду в шкіряних бурдюках. Їхня вітряна пастка була ламкою, її легко нищили пустельні вітри, але її й легко було відновити. Труднощі, суворі умови здобування прянощів та авантюрний дух були тутешнім способом життя. Ці фримени досі вірили, що небо — це дзюрчання проточної води, але плекали древню концепцію свободи, яку поділяв Лето.

«Свобода — це стан самотності», — подумав він.

Лето поправив складки білої одежі, що покривала його живий дистикост. Відчував, наскільки змінила його оболонка з піщаної форелі, і, як зазвичай після цього, мусив перебороти глибоке почуття втрати. Він уже не цілковито був людиною. Щось дивне текло в його крові. Війки піщаної форелі проникли в усі органи, пристосовуючи й змінюючи їх. Сама форель пристосовувалася і змінювалася. Та, знаючи це, Лето відчував, як розриваються давні нитки, що пов’язували його з утраченою належністю до людського роду. Його життя занурилося в первісну тугу, а древню тяглість було розбито. Хоча він знав пастку потурання таким емоціям. Добре це знав.

«Хай майбутнє діється саме собою, — подумав він. — Єдиним правилом, що керує творчістю, є сам акт творіння».

Тяжко було відірвати погляд від пісків, дюн, великої пустки. Тут, на краю піску, лежало кілька каменів, але вони вели уяву вперед: у вітри, куряву, до нечисленних самотніх рослин і тварин, до дюн, поєднаних із дюнами, пустель, поєднаних із пустелями.

Позаду нього пролунав звук флейти, що супроводжувала ранкову молитву, пісню-благання вологи, яка тепер, ледь змінена, стала серенадою для нового Шай-Хулуда. Знання цього у свідомості Лето надало музиці почуття вічної самотності.

«Я міг би просто піти в пустелю», — подумав він.

Тоді все змінилося б. Один напрямок не гірший за інший. Він навчився вже жити вільним від усякого володіння. Довів фрименський містицизм до цілковитого краю: все, що було йому необхідне, він носив із собою, а більше нічого не мав. І були це одежа на тілі, яструбиний перстень Атрідів, схований у її складках, та шкіра-що-не-була-його-власною.

Легко було б піти звідси.

Його увагу привернув рух високо в небі: за розтятими кінцями крил можна було розпізнати грифа. Це видовище наповнило груди Лето болем. Як і дикі фримени, грифи жили на цій землі, бо тут народилися. Нічого кращого не бачили. Пустеля створила їх такими, як вони були.

Хоча постали вже фримени іншої породи, розбуджені Муад’Дібом і Алією. З цієї причини Лето не міг дозволити собі піти в пустелю, як це зробив його батько. Згадав слова Айдаго з давніх днів: «Ці фримени! Вони напрочуд чуйні. Я ще не бачив жадібного фримена».

Тепер було багато жадібних фрименів.

Хвиля смутку затопила Лето. Він рушив курсом, що міг усе це змінити, але страшною ціною. А керування цим курсом ставало тяжчим, що більше вони наближалися до чорторию.

Перед ними