Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

Я хотів заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього і мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому двері за мною зачинились, і поїзд тихо рушив.

— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала мені дівчина.

Я покірливо пішов услід за нею. Ми пройшли довгим коридором і вузькими сходами піднялись на другий поверх. Дівчина відчинила двері з номером «42» і з милою посмішкою запросила мене.

Ой леле! Та хіба ж це купе поїзда?! Це скоріше розкішний люкс готелю? Велика кімната. Письмовий стіл. На столі телефон з екраном-відеофоном. У кутку — новітній телевізор.

Коли дівчина пішла, я з цікавістю зазирнув у всі двері кімнати. Перші вели до ванни, другі — до холодильника, повного напоїв та продуктів, треті — до невеличкого салону з кількома кріслами навколо низенького столика… Квіти, прості меблі, шафи в стінах, постіль — ну, просто королівське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постіль.

«Хай буде як буде… — міркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному житті».

Мої сподівання були марні. Коли я раптово прокинувся, в очі било світло, що проникало крізь нещільно прикриті запони вікон вагона.

«Куди я їду?.. — міркував я, намагаючись пригадати вчорашній день. — Як я тут опинився?»

Я підняв завісу і зацікавлено почав дивитись у вікно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зі мною сталося?

Кілька днів тому я відвідав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторії. Мабуть, він щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний світ… Безлюдна Мала-Страна… До невпізнання змінена Прага… Професор… Антигравіплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїзді, що мчить до Лондона…

Світ, в якому я нині живу, непогано продуманий. Шкода тільки, що я потрапив сюди непроханим гостем і втрачу його назавжди, як тільки опритомнію. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладніше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого і насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала і… що це? На мене дивився якийсь зовсім незнайомий підстаркуватий чоловік. Очі в нього були вирячені з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сиві скроні… Зморшки на обличчі…

Я підійшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив і незнайомий.

Я справді стою біля дзеркала. Але ж це не я! Це справжній старик!.. Тепер мені зрозуміло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарів за кілька днів! Проклятий Пегас!..

До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навіть шафа з запасним одягом для мандрівників. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива і вузла зв’язку, кілька хвилин посидів у кінозалі, де саме демонструвався художній фільм. Чомусь мене нічого не дивувало; все було знайомим, ніби баченим багато разів, але коли — невідомо.

В салоні поїзда мене перестріла та сама дівчина, що запрошувала до купе.

— Пробачте, — звернулась вона ввічливо. — Ви — професор Груда?

— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.

— Це не має значення, — посміхнулась дівчина. — Я знаю, що ви зробили велике відкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академії, і просили вас зійти в Москві. Там вас зустріне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.

— А хіба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.

— Ви хотіли їхати до Лондона? — злякалася дівчина. — Та ви ж сіли не на той поїзд!

— Нічого, нічого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, відпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москві я востаннє був аж у п’ятдесят п’ятому році, тому з великою радістю подивлюсь на славетне місто перших супутників.

Дівчина посміхнулась недовірливо.

— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.

Вона попрощалася та й пішла. А я лишився віч-на-віч з своїми роздумами. Далебі, я не знав ніякого Столярова і не міг навіть припустити, чого йому від мене треба.

За моєю спиною задзвонив відеофон. Цілком автоматично я натиснув на білу кнопку, і одразу ж на екрані з’явилось давно знане і водночас ніколи не бачене обличчя.

— Радий привітати вас, професоре! — щиро сказав чоловік на екрані. — Ми вас розшукуємо вже два дні. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспішаєте, що навіть не попрощалися з сім’єю?.. Але не буду нескромним. Головне — ви живі й здорові… — чоловік зробив паузу і зітхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зіпсувати вам відпустку, але ваша присутність конче потрібна в Букаві…

— Що-небудь сталося? — зірвалося з моїх вуст так, ніби за мене сказав хтось інший.

— Нічого страшного. Столяров вам усе розповість.

— Портфель… Я забув у Празі портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.

— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.

— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотів я розгублено.