Діти Дюни - Френк Херберт

— Буєр попросив допомоги. Погодився на всі наші умови.

— Чому мені нічого про це не сказали?

— Стілґар знав, що ти заперечуватимеш.

— Заперечуватиму… Це божевілля!

Хара скривилася.

— Не забувай, що Буєр…

— Член сім’ї! — гарикнула Ганіма. — Він — онук Стілґарового кузена. Я знаю. А Фарад’н, з якого я колись пущу кров, теж мій близький родич. Думаєш, це стримає мій ніж?

— Ми отримали дистранс. Ніхто не йде слідом за його групою.

— Нічого доброго з цього не буде, Харо, — тихо сказала Ганіма. — Мусимо негайно йти звідси.

— Ти прочитала віщування? — спитала Хара. — Той мертвий хробак, якого ми бачили! Чи це…

— Укинь це до своєї утроби та народи деінде! — розлютилася Ганіма. — Мені не подобається ні ця зустріч, ні це місце. Невже цього не досить?

— Я скажу Стілґарові, що ти…

— Я сама йому скажу! — Ганіма пройшла повз Хару, яка послала знак рогів хробака їй у спину, щоб відігнати лихо.

Але Стілґар лише посміявся зі страхів Ганіми й наказав їй шукати піщану форель, наче вона дитина. Вона втекла до одного з покинутих домів джедіди й присіла навпочіпки в кутку, щоб втихомирити гнів. Однак емоції швидко минули, вона відчула порухи своїх внутрішніх життів і згадала, як хтось сказав: «Якщо зуміємо зрушити це з місця, усе піде за планом».

«Яка дивна думка».

Проте вона не могла згадати, хто сказав ці слова.

Муад’Діба позбавлено спадку, і говорив він од імені позбавлених спадку за всіх часів. Здійняв свій голос проти глибокої несправедливості, яка відділяє особистість від того, у що вона навчилася вірити, що їй здається справедливим.

«Мадгінат, аналіз» за Харк аль-Адою

Ґурні Галлек сидів на горі біля Шулоху, а поруч із ним, на меланжевому килимку, лежав його балісет. Закрита улоговина під ним роїлася від робітників, що саджали рослини. Піщаний насип, яким Вигнанці заманювали хробаків, зробивши до нього доріжку з прянощів, загородили новим канатом. Розсаду посунули до підніжжя насипу, щоб утримати його.

Наближалася пора полуденної трапези, а Галлек сидів на горі вже понад годину, прагнучи поміркувати на самоті. Люди під ним займалися своєю працею, але все, що він бачив, було роботою меланжу. За оцінкою самого Лето, виробництво прянощів невдовзі впаде до стабільного рівня однієї десятої від свого піку за Харконненівських часів. Середня в Імперії ціна на прянощі зростала вдвічі при кожній черговій оцінці. Казали, наче за триста двадцять один літр купили половину планети в родини Метуллі.

Вигнанці працювали як люди, гнані дияволом, а можливо, так воно й було. Перед кожною трапезою поверталися обличчям до Танзеруфт і молилися персоніфікованому Шай-Хулудові. Таким вони бачили Лето, і Галлек, дивлячись їхніми очима, бачив майбутнє, у якому більшість людей поділяє цей погляд. Галлек не був певен, чи подобається йому така перспектива.

Лето завдав такий взірець, доставивши сюди Галлека та Проповідника у вкраденому Галлеком ’топтері. Він голіруч зруйнував канат Шулоху, жбурляючи великими каменями на майже п’ятдесятиметрову відстань. Коли Вигнанці спробували втрутитися, Лето одним ледь помітним розмазаним рухом зніс голову першому ж, що до нього наблизився. Інших відкинув назад, на їхніх товаришів, і сміявся з їхньої зброї. Демонічним голосом заревів до них: «Вогонь мене не торкнеться! Ваші ножі не завдадуть мені шкоди! Я ношу шкіру Шай-Хулуда!»

Тоді Вигнанці розпізнали його й згадали його втечу, коли він стрибнув з гори «просто в пустелю». Схилилися перед ним, а Лето повелів:

— Приводжу вам двох гостей. Ви маєте їх охороняти й шанувати. Відбудовуйте свій канат і починайте насаджувати сад-оазис. Одного дня я тут поселюся. Приготуйте дім для мене. Ви більше не продаватимете прянощів, а складатимете кожну зібрану дрібку.

Він знову й знову повторював свої розпорядження, а Вигнанці слухали кожне його слово, дивлячись на нього крізь благоговійний жах у скляних очах.

Нарешті Шай-Хулуд вийшов із піску!

Не було жодного натяку на цю метаморфозу, коли Лето зустрів Галлека із Гадхеаном аль-Фалі на одній із малих бунтарських січей біля Ґар Ріден. Лето зі своїм сліпим супутником прибули з пустелі старою дорогою прянощів, подорожуючи хробаком крізь обшир, де хробаки були рідкістю. Він казав про кілька об’їздів, до яких вони змушені були вдатися, бо пісок був вологим, достатньо вологим, аби отруїти хробака. Прибули невдовзі після полудня, і стражники відвели їх до спільної кам’яностінної кімнати.

Спогади заполонили Галлека.

— Отже, це Проповідник, — сказав він тоді.

Обходячи Проповідника довкола й вивчаючи його, Галлек згадував розповіді про нього. Усередині січі обличчя старого не закривала маска дистикоста, можна було порівняти його риси з тими, що збереглися в пам’яті. Так, цей чоловік скидався на старого Герцога, на честь якого названо Лето. Чи це випадкова схожість?

— Знаєш, що про нього розповідають? — спитав Галлек, говорячи до Лето. — Що це твій батько повернувся з пустелі.

— Я чув ці розповіді.

Галлек обернувся, щоб пильно оглянути хлопця. Лето носив дивний дистикост із закоченими краями довкола обличчя та вух. Цей дистикост закривала чорна накидка, а піщані черевики приховували стопи. Украй необхідно було з’ясувати його присутність тут: як йому вдалося втекти вдруге.

— Навіщо ти привіз сюди Проповідника? — спитав Галлек. — У Джакуруту казали, що він працює на них.

— Більше ні. Я привіз його сюди, бо Алія хоче його смерті.

— І що? Думаєш, тут святинний притулок?

— Ти його притулок.

Весь цей час Проповідник стояв біля них, прислухаючись, але не показуючи, що його обходить, чим закінчиться їхня суперечка.

— Він добре мені служив, Ґурні, — промовив Лето. — Дім Атрідів ще не втратив почуття обов’язку стосовно тих, хто йому служить.

— Дім Атрідів?

— Дім Атрідів — це я.

— Ти втік із Джакуруту, перш ніж я встиг закінчити випробування, доручені твоєю бабкою, — холодним голосом сказав Галлек. — Як ти можеш припускати…

— Життя цієї людини слід охороняти так, наче це твоє життя, — перебив його Лето, ніби жодної суперечки взагалі не було, і, не кліпнувши оком, зустрів погляд Галлека.

Джессіка вишколила Галлека, навчивши його багатьох бене-ґессеритських технік спостереження, але він не міг виявити в Лето нічого, крім спокійної впевненості в собі. Усе-таки накази Джессіки зоставалися в силі.

— Твоя бабка наказала мені завершити твою освіту й упевнитися, що ти не одержимий.

— Я не одержимий. — Це пролунало як звичайне твердження.

— Чого ж ти втік?

— Намрі мав наказ убити мене, хай що б я зробив. Його накази йшли від Алії.

— І ти Правдомовець, так?

— Так. — Ще одне просте твердження, повне певності в собі.

— І Ганіма теж?

— Ні.

Тут Проповідник порушив мовчання,