Діти Дюни - Френк Херберт

— Так, міледі.

— Ти нічого не міг зробити?

Аґарвес облизнув губи, а тоді промовив:

— Стілґар командував, міледі. Це його січ.

— Я бачу. А ти завжди слухався Стілґара.

— Я завжди так робив, міледі, поки він не звільнив мене від підлеглості.

— Хочеш сказати, що тебе вислали на службу мені?

— Тепер я слухаюся лише вас, міледі.

— Це правда? Скажи мені, Буєре, якби я наказала тобі вбити Стілґара, твого старого наїба, ти це зробив би?

Буєр глянув їй в очі з сильнішою рішучістю:

— Якщо ви так накажете, міледі.

— Я так наказую. Ти здогадуєшся, куди він пішов?

— У пустелю. Це все, що я знаю, міледі.

— Скільки людей він узяв?

— Приблизно половину боєздатних.

— І Ганіма та Ірулан із ним!

— Так, міледі. Ті, що пішли, обтяжені жінками, дітьми й поклажею. Стілґар дав кожному вибір: йти з ним або звільнитися від підлеглості. Багато хто вибрав свободу. Вони оберуть нового наїба.

— Я оберу для них нового наїба! Це ти ним станеш, Буєре Аґарвесе, у день, коли принесеш мені голову Стілґара!

Аґарвес міг прийняти обрання через бій. Це було фрименським звичаєм. Він сказав:

— Як накажете, міледі. Якими силами я можу…

— Поговори про це із Зією. Я не можу дати тобі багато ’топтерів для пошуків. Вони потрібні деінде. Але матимеш достатньо вояків. Стілґар заплямував свою честь. Багато хто радо служитиме разом із тобою.

— То я цим займуся, міледі.

— Почекай! — Якусь мить вона пильно його вивчала, подумки перебираючи, кого можна послати, щоб припильнував це вразливе дитя. За ним слід простежити, доки він не покаже себе. Зія знатиме, кого послати.

— Мене ще не звільнено, міледі?

— Тебе ще не звільнено. Я мушу приватно дати тобі докладні настанови щодо твоїх планів піймати Стілґара. — Притулила долоню собі до обличчя. — Я не розпочну траур, доки ти не звершиш моєї помсти. Дай мені кілька хвилин, щоб отямитися. — Вона опустила руки. — Одна з моїх помічниць покаже тобі дорогу.

Дала ледь помітний знак Шалус, своїй новій камер-дамі, шепнувши їй:

— Умий його й напахти, перш ніж привести до мене. Від нього тхне хробаком.

— Так, пані.

Алія обернулася. Вдаючи скорботу, якої не відчувала, поквапом вийшла до своїх особистих покоїв. Там, у своїй спальні, вона хряснула дверима, вилаялася і тупнула ногою.

«Клятий Дункан! Чому? Чому? Чому?»

Вона відчула навмисну провокацію з боку Айдаго. Він убив Джавіда й спровокував Стілґара. Значить, він знав про Джавіда. Усю цю справу слід сприймати як послання Дункана Айдаго, його фінальний жест.

Знову й знову тупала ногами, шалено метаючись по спальні.

«Прокляття йому. Прокляття йому! Прокляття йому!»

Стілґар пішов до бунтівників, і Ганіма з ним. Ірулан теж.

«Прокляття їм усім!»

Тупнувши ще раз, вона болюче вдарилася стопою об щось металеве. Від болю скрикнула й глянула вниз, виявивши, що забила ногу об металеву пряжку. Підняла її і завмерла, дивлячись на цю річ на долоні. То була стара пряжка, одна з тих виробів зі срібла та платини, привезених ще з Каладана, якою Герцог Лето Атрід І нагородив свого мечника, Дункана Айдаго. Вона часто бачила її в Дункана. І от він покинув її тут.

Алія судомно обхопила пальцями пряжку. Айдаго покинув її тут, коли… коли…

Сльози потекли їй з очей усупереч усім фрименським навичкам. Губи скривилися, завмерли в гримасі. Вона відчула, що всередині її черепа знову починається давня битва, сягаючи пальців на руках і ногах. Здавалося, що вона розпалася на дві особи. Одна здивовано поглядала на ці тілесні корчі. Друга намагалася підкоритися страшному болю, що заповнив її груди. Тепер сльози нестримно пливли їй з очей, а Здивований усередині неї буркотливо питав:

— Хто плаче? Хто це плаче? Хто зараз плаче?

Але ніщо не стримувало її сліз, і вона відчула біль, що палив їй груди, змусивши кинутися на ліжко й метатися на ньому.

Однак щось зсередини допитувалося тоном глибокого здивування:

— Хто плаче? Хто це…

Через ці діяння Лето ІІ усунув себе з еволюційної послідовності. Він зробив це свідомо, кажучи: «Щоб бути незалежним, слід усунутися». Обоє близнят були понад потребами в пам’яті як процесі виміру, що визначав їхню віддаленість від людського походження шляхом детермінації. Лето ІІ зосталося вчинити відважно, розпізнавши, що справжнє творіння незалежне від свого творця. Відмовився од відтворення еволюційної послідовності, заявивши: «Це теж відведе мене ще далі від людства». Він вбачав у цьому імплікацію: у житті не існує по-справжньому замкнутих систем.

«Свята метаморфоза» за Харк аль-Адою

Тутешні птахи — папуги, сороки, сойки — живилися комахами, від яких аж роївся вологий пісок за пошкодженим канатом. Це була джедіда, останнє з нових містечок, збудоване на фундаменті з відкритого базальту. Зараз вона покинута. Ганіма, вивчаючи в ранкові години обшир за первісними насадженнями покинутої січі, помітила рух і побачила пістряву ящірку — гекона. А раніше — кактусового дятла, що гніздився у глиняній стіні довкола джедіди.

Вона думала, що це січ, хоча насправді то був набір низьких стін, зведених із обпаленої цегли й оточених насадженнями, які мали зупинити дюни. Містечко лежало в Танзеруфт, за шістсот кілометрів від Хребта Сіхая. Без догляду людських рук січ почала розсипатися, знову перетворюючись на пустелю, її стіни нищили пустельні вітри, а плантація корчилася під пекучим сонцем.

І все-таки пісок за розбитим канатом зоставався вологим, а це свідчило про те, що приземкувата копиця вітряної пастки досі функціонувала.

Упродовж кількох місяців після втечі з Табру блукачі по черзі шукали притулку в кількох таких місцях, що стали безлюдними через Пустельного Демона. Ганіма не вірила в Пустельного Демона, хоча годі було заперечити очевидний доказ — зруйнований канат.

Інколи вони діставали з північних селищ звістки, передані збунтованими мисливцями за прянощами. Кілька ’топтерів — дехто запевняв, що не більше шести, — здійснювало розвідувальні польоти, розшукуючи Стілґара, але Арракіс великий, а його пустеля прихильна до втікачів. За сповіщеннями, пошуково-знищувальні сили виконували завдання знайти Стілґарову групу, проте ці сили на чолі з колишнім табрійцем Буєром Аґарвесом мали й інші обов’язки та часто поверталися до Арракіна.

Бунтівники запевняли, що між ними й людьми Алії немає особливих сутичок. Непередбачувані вилазки Пустельного Демона призвели до того, що першочерговим клопотом Алії та наїбів стала палацова гвардія. Навіть контрабандистам дісталося, але вони начебто нишпорили в пустелі в пошуках Стілґара, прагнучи здобути призначену за його голову винагороду.

Стілґар завів свою групу до джедіди одразу ж, перед учорашніми сутінками, керуючись непомильним відчуттям вологи,