Година Бика - Іван Антонович Єфремов
Очевидно, перебування в поганій «психічній воді» й породило неясне відчуття трагічного кінця.
Вір Норін згадував про катастрофічні наслідки, які траплялися на різних планетах, у тому числі й на колишній докомуністичній Землі, коли цивілізація необережно піднімала на поверхню шкідливі для життя рештки архаїчних періодів розвитку планети. Гази, нафта, солі, спори ще живих бактерій, надійно поховані під багатокілометровими товщами геологічних нашарувань, були видобуті на світ і знову пущені в кругообіг біосфери, отруюючи води морів, насичуючи ґрунт, збираючись у повітрі. І так тривало тисячоліття. У порівнянні з цією діяльністю небезпечна гра з радіоактивними речовинами у Годину Бика рідної планети перед розквітом вищого суспільства була короткочасною і не такою вже й значною. А тут, на Тормансі, люди, зруйнувавши рівновагу природи, узялися за людську психіку, руйнуючи її жахливою невлаштованістю життя. Як нафта й солі з глибин планети, тут з-під зірваного покрову виховання і самодисципліни піднялися з дна душ архаїчні рештки звірячої психології — пережитки первісної боротьби за виживання.
Та на відміну від первісного звіра, поведінка якого твердо визначалася залізними законами дикого життя, поведінка неви-хованої людини не обумовлена. Відсутність вдячності до всього походить від усвідомлення «Світ — для мене», — і є головною помилкою у вихованні дітей. Зате людина від заздрості намагається шкодити своєму ближньому, а цей «ближній» привчений помщатися всією силою свого тваринного комплексу неповноцінності. Так в усьому житті Торманса нагніталася загальна і постійна озлобленість, відчуття якої боляче шмагало по почуттях землян, що виросли в добрій психічній атмосфері Землі.
Тим дивовижнішою для Вір Норіоздавалася Сю-Те, що вся світилася турботою, добром і любов’ю, які невідь звідки виникли у світі Ян-Ях. Дівчина запевняла, що вона не одна, що такими є тисячі жінок планети.
Це лякало астронавігатора тому, що страждання таких людей на життєвому шляху були сильнішим за всі інші. В очах Сю-Те Вір Норін бачив глибину душі, яка перемогла пітьму в собі й відчайдушно оборонялася від навколишнього мороку. Нелегко проростала у землянинові зворушлива ніжність і гостре співчуття, колись такі характерні для його предків і втрачені за непотрібністю у світлу епоху комуністичних ер.
На третій день під час сніданку Вір Норіс помітив, що Сю-Те чимось надзвичайно схвильована. Читаючи в її відкритій душі, він зрозумів палке бажання дівчини побачити шось, про що вона мріяла давно, але не сміє просити його про це. Вір Норін прийшов їй на допомогу і заговорив ніби між іншим про те, що в нього сьогодні вільний ранок і він залюбки прогулявся б разом з нею, куди вона схоче. І Сю-Те зізналася, що вона не проти з’їздити до Пнег-Кіру, це недалечко від міста, брат писав їй, що там — місце великої битви древності, в якій загинув один з їхніх предків (на Тормансі люди не знали свого родоводу), і обіцяв будь-що повести її туди. Їй хочеться побути там в честь пам’яті про брата, але для самотньої дівчини, яка погано знає столицю, це небезпечно.
Вір Норін і Сю-Те втиснулися у напхом набитий вагон громадського транспорту, який рухався в диму, з гуркотом, частими ривками і поштовхами через нервову, а швидше грубу вдачу водія. Крізь запилюжені вікна виднілися довжелезні одноманітні вулиці, де-не-де побіля будинків були посаджені низькі напівзасохлі деревця.
У машині стояла нестерпна задуха. Зрідка, після голосної сварки, відчиняли вікна, до вагона летіла гаряча пилюка, знову починалася сварка, і вікна знову зачинялись. Вір Норін і Сю-Те стояли, стиснуті з обох боків, чіпляючись за простягнуті вгорі держаки. Астронавігатора відтрутили від супутниці. Він помітив, як Сю-Те з усіх сил намагається відійти від молодого чоловіка з широким носом і асиметричним обличчям, який безсоромно притискався до неї. Інший пасажир, що стояв перед нею, зозсім юнак, з глибоко посадженими очима фанатика, спиною підштовхував дівчину до свого товариша. Сю-Те зустрілася поглядом з Вір Норіном, спалахнула від сорому й обурення й відвернулась, не бажаючи наражати землянина на сутичку з пасажирами. Можливо, у ній ще жив спогад про нахабного чергового з готелю, якому довелося тоді принижено цілувати її ногу. Астронавігатор за частку секунди зрозумів усе, витягнув руку і рвонув нахабного хлопця назад від Сю-Те. Той обернувся, побачив високого, дужого чоловіка, що дивився незлобливо, і, вилаявшись, спробував був звільнитись. Але його схопила не людська рука, а сталева машина — так йому здалося. Охоплений тваринним жахом тормансіанин відчув, як пальці впивались у м’язи все глибше, перетискаючи й паралізуючи судини й нерви. В голові у нього запаморочилось, підкосилися коліна, і хлопець завив від жаху: «Не буду, пробачте, більше не буду!» Вір Норін відпустив нахабу. А той заверещав на весь вагон, що його мало не вбили через дівчисько, яке копійки не варте.
На подив Вір Норіна, більшість пасажирів стало на бік брехуна. Всі заходилися кричати, погрожувати, розмахувати кулаками.
— Вийдемо швидше! — прошепотіла зблідла Сю-Те.
І вони, розштовхавши людей, зійшли на пустельній, розпеченій сонцем околиці. Сю-Те запропонувала йти далі пішки. Її маленькі ноги ступали жваво й невтомно. Вона співала землянинові старих пісень і бойові гімни минулих літ, які дуже відрізнялися від рваної мелодії поширених у столиці пісень. Іноді Сю-Те зупинялась, щоб танцем проілюструвати мелодію, і він милувався її постаттю і відточеністю рухів. Сухою передгірною рівниною вони непомітно подолали ті дванадцять кілометрів, що лишилося пройти до камінного хребта, порослого старими рідколистими деревами, які майже не давали затінку. Західний бік хребта обривався в широку впадину дна висохлого озера. Слабкий вітерець здіймав там руді стовпи куряви.
Обеліск з голубуватого каменя, розписаний чорними, глибом ко вкарбованими знаками, стояв на кордоні поля стародавньої битви, а необроблені кам’яні брили, розкидані всюди, позначав ли місця спільних поховань. Їх було багато. Розлоге поле, що тяглося майже до обрію, колись було перерите траншеями і валами. Час знищив їх, дерева Торманса неодноразово змінив лись на вдобреному трупами ґрунті, і тепер у тонкій мережі тіней, на сухій, запилюженій землі стирчало тільки каміння. Не лишилося нічого, що нагадувало б про запеклість гігантської битви, море страждань поранених, жах переможених, зіпхнутих у багнисте озеро. Безрадісна місцевість, напівмертві дерева, потріскана земля…
Спекотний вітер шелестів у гіллі, якісь зелені комахи мляво повзали серед
