Година Бика - Іван Антонович Єфремов
— Ти земний? — уривчасто спитав один з молодиків, безсумнівний «кжи», наближаючись до землянина.
Вір Норін ствердно кивнув.
— Тоді ти нам потрібен. У вас є шалено вродлива жінка. Я бачив її у приміському саду. Її звуть Евіза Танет. Евіза Та-нет, — повторив, точніше, мрійливо проспівав тормансіанин.
— Це лікар нашої експедиції, медик Зоряного Флоту.
— Ух! — невизначено вигукнув «кжи». — Так ось вона мені сказала, щоб я йшов до вашої володарки. У неї теж красиве ім’я, не таке, як у Евізи, але звучить приємно: Фай Родіс. Сказала, щоб я неодмінно побалакав з нею, бо це важливо і для нас, і для вас. Чому — не знаю. Але я обіцяв. А вийшло, що я, всім відомий Гзер Бу-Ям, перед яким тремтять «кжи» і «джи», не можу виконати обіцянки. Володарку Фай Родіс охороняє ціле військо лілової погані, а «джи» мені не вірять. Думають, що мене підкупили «змієносді». А для чого мені цей підкуп?
— Мабуть, ні для чого, — усміхнувся Вір Норін.
— Отож-бо. Можеш ти повірити мені й влаштувати розмову з володаркою?
— Вірю і можу.
— Коли?
— Зараз. Ходімо туди, де ніхто не ходить і є яка-небудь стіна, за якою можна сховати світло екрана.
— Оце діло! — із задоволенням вигукнув «кжи» й повів Вір Норіна у бік від головної алеї, де стояла довга, поставлена впоперек доріжки плита, помережана повчальними висловами. Такі плити зустрічались у різних місцях міста, але Вір Норін ліколи не бачив, щоб хоч хто-небудь читав написи.
Вір знав розпорядок життя Родіс. Вона повинна була бути нагорі. Справді, на виклик його СДФ Родіс відгукнулася майже негайно. Вона з’явилася на імпровізованому екрані кам’яної плити не в тому чорному тормансіанському вбранні, яке звичайно носили у Сховищі Історії, а в короткій білій сукні з блакитною оздобою.
— Ух! — вихопивсь у тормансіанина вигук чи то подиву, чи захвату.
Астронавігатор розповів про «кжи», який шукає зустрічі на прохання Евізи Танет. Родіс покликала Гзер Бу-яма до освітленого поля передавача, кілька секунд вдивлялась у нього й сказала:
— Приходьте!
— Коли і як?
— Хочете зараз? Ідіть, не привертаючи уваги, до пам’ятника Всемогутньому Часу, поверніть праворуч від нього, до восьмого будинку по вулиці Останньої Війни. Скільки часу вам потрібно? Я чекатиму вас і проведу до себе.
Родіс вимкнула зв’язок, і Вір Норіс негайно погасив свій СДФ.
— Оце здорово! — зраділо вигукнув «кжи». — Як усе просто виходить у справжніх людей! Гаразд, кланяйся Евізі Танет! Шкода, що я її більше не побачу.
— Чому ж? Коли прийдете до Родіс, попросіть її з’єднати вас із зорельотом і викликати Евізу Танет.
— Невже? А про що я буду з нею говорити? — раптом злякався «кжи».
— Та хоч подивитесь на неї.
— Ага. Ух, спасибі, друже! Мені час. — Тормансіанин подав руку й міцно потис долоню Вір Норіну.
Той усміхнувсь. Отримати подяку від жителя столиці Ян-Ях було нелегко.
Тепер, навіть якби астронавігатор вдруге заблукав у провулках старого району столиці, його привів би до місця гострий слух землянина. Собачий гавкіт чувся здалеку, оскільки пси були погано виховані, як і їхні господарі.
Сю-Те вибігла до передпокою, почувши клацання замків. З вигуком «Дякую, дякую!» — вона кинулася до Вір Норіна й раптом завмерла, переможена сором’язливістю. Виявляється, їй уже дістали шматочок голубої пластмаси з потрібними знаками й штампами, який давав право на проживання в столиці.
Вір Норін зрадів, почувши своєрідний голос дівчини, нижчий, ніж гортанні фальцетні голоси тормансіан, але вищий і дзвінкіший, ніж грудні меццо-сопрано жінок зорельота. Сю-Те з материнською турботою жінок Ян-Ях, зобов’язаних передусім годувати чоловіка, приготувала вечерю із запасів господаря і засмутилася, дізнавшись, шо Вір Норін вечорами нічого не їсть, а тільки п’є, і то якийсь особливий напій. Якби зорелітник знав, як важко приготувати страву тормансіанам на їхніх примітивних нагрівальних приладах, він постарався б що-небудь з’їсти. Але, нічого не знаючи про гарячі плити і вічно забруднені каструлі, він спокійно відмовився від їжі. Дівчина попросила дозволу прийти до нього, коли він відпочине. У неї є дуже важливе питання.
«Важливе питання» було поставлене, ледве вона з’явилась на порозі, і Вір Норін, не зміг ухилитися чи лукавити під відкритим поглядом, який усією душею вимагав правди.
— Так, Сю-Те, я не мешканець Ян-Ях, а зовсім з іншої, дуже далекої планети Земля. Так, я з того самого зорельота, про який ви чули, але ми, як бачите, не банда космічних розбійників і шпигунів. Ми однієї крові, наші спільні предки понад дві тисячі років тому жили на одній планеті — Земля. Ми всі звідти, а зовсім не з Білих Зірок.
— Так і знала! — з гордою врочистістю вигукнула Сю-Те. — Ти зовсім особливий, і я одразу зрозуміла це. Тому легко й радісно з тобою, як ніколи ще не було у моєму житті! — Дівчина стала навколішки, схопила руку астронавігатора, притиснула до щоки й завмерла, закривши очі.
Вір Норін з ніжною обережністю забрав руку, підняв маленьку тормансіанку і посадовив у крісло біля себе.
Він розповів їй про Землю, про їхню появу тут, про загибель трьох землян. У СДФ було декілька «зірочок» для найпершого знайомства з життям Землі.
Так почалися їхні спільні вечори. Нестримна цікавість і захоплення милої слухачки надихали Вір Норіна, відганяючи передчуття, які бентежили його віддавна, що він не побачить більше рідну, невимовно любу Землю.
Від перших хвилин висадки на Торманс він кожною клітинкою відчував недобру психічну атмосферу. Повсякчасна недоброзичливість, підозра й особливо безглузда смішна заздрість змагалися з бажанням будь-якою ціною виділитись із загальної маси. Останнє земляни пояснювали відгуком колишнього колосального примноження народу, в мільярдах якого тонули особистості, утворюючи безіменний і безликий океан. Психічна атмосфера Ян-Ях уподібнювалась поганій воді, до якої іноді потрапляє необережний купальник. Замість спокою і свіжості приходить відчуття відрази, сверблячки, бруду. У давнину на Землі такі місця називали «злою водою». Всюди, де річки не текли із сонячних гір, де струмки не оновлювались джерелами,
