Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Хавров пішов запитати, але це тривало довше, ніж хвилинку, а коли він повернувся, то повернувся не сам, і навіть не він перший переступив поріг вітальні Братства, а Авраам Фішенштайн у власній монументальній подобі, спираючись на важку ломаку, під штормом сивини й із гіпнотичним мороскляно-тунґетитовим оком, яке жорстко мінилося веселкою з-під брови. Підвелося з повагою. Він злегка кивнув головою. Слуга підсунув йому крісло. Фішенштайн підгорнув чорні поли атласного халата, згорбився, лівою рукою стиснув бороду, правою ціпок за меблі зачепив, таким чином сів; сілося навпроти.

Поглянулося запитально на Хавровa. Той не подав жодного знаку.

— Пане Фішенштайне…

— Поволі, — проказав мільйонер низьким голосом, — поволі.

Що це, він так утомився, що тепер мусить довго відпочити в тиші? Адже він не був аж такий старий. Не засапався. Він сидів і спостерігав здоровим оком, мертвим, натомість, калейдоскопуючи вітальню. Подумалося, що під час Чорного Сяйва ці його тунґетитові зіниці світяться, мабуть, як срібний ліхтар, з-під піднятої повіки й крізь заплющену, тоді вже рожеву. А може й ні, може вистачить тілом їх від тьмітла заслонити, як заслонилося Ґросмайстером на сеансі в княгині Блуцької на Транссибі. Й на що отак господар-єврей позирає суддівським поглядом, ліниво посмикуючи за пейс? На Сина Мороза звісно, салонний атракціон.

— Господин Фішенштайн, справа така, як вам, певно, господин Хавров оповідав: для Братства вашого нагода познайомитися із доктором Теслою, для мене — наукова інформація про ваші експерименти. Тож питання скеровую до вас — про той випадок, коли кільканадцять чоловіків померли в шпиталі Святої Трійці від тунґетитового отруєння.

Авраам Фішенштайн стукнув ломакою.

— Поволі, поволі. — Він кивнув Хаврову; Хавров нахилився, щось прошепотів йому на вухо. Фішенштайн слухав, пережовуючи не промовлені слова. Хутко увійшов збентежений клерк із бумагой у руках, карандашом за вухом; Хавров гарикнув на нього сердито. Пан Фішенштайн підняв палець. Едмунд Ґеронтьєвіч вийшов, вийшов клерк, вийшов слуга, зачинивши за собою двері. Блрумм, блруммм, били бурятські бубни. Господар відкашлявся, зітхнув. — Постукав юнак до мудреця, — затягнув він басом. — Ребе, питає, двох девушек люблю, яку маю взяти за дружину? А котра із них тебе любить, запитує ребе. Одна каже, що любить, й інша каже, що любить, мовив юнак, але звідки мені знати, котра із них справді любить. А котра із них краще куховарить, запитує ребе. Одна жахливо, каже юнак, а інша паскудно, але обидві присягають, що навчаться, тільки звідки мені знати, чи справді навчаться. А котра із них вірна й слухняна, запитує ребе. Ой, ребе, тепер кожна у вогонь скочить і світу поза мною не бачить, але що буде через десять, двадцять років, — звідки мені знати! Ребе похитав головою і сказав: Одружися із тією, котра негарна. Але чому із негарною, здивувався юнак. На це пояснив мудрець принцип справедливого щастя: одну ти й так муситимеш відштовхнути, але гарніша легше знайде собі іншого чоловіка.

Не зрозумілося.

— Не розумію.

— Подумайте, шановний пане, яким би гарним був світ, якби всі люди чинили згідно з цим слушним принципом! — зітхнув Фішенштайн. — Які добрі інтереси би провадили! Як би ми усі прямим шляхом заробляли маєтки!

— Ах! Присягаю, що пан Веліцький до мого візиту не має нічого спільного, й узагалі, він не втаємничує мене у свої торговельні плани; я йому не кум і не спільник.

— Слово.

— Слово.

Єврей закліпав, замерехтіли веселки.

— А Фішенштайн нещасный мусить вам повірити, що пану Веліцькому не захочеться невигідного йому еврея у криві мультанські, кишиневские слідства втягнути, про які одразу ж розплещуть газети цілої Імперії в один голос: жахливе вбивство християн, боговбивці євреї люд православний вирізують, потруїли нам мужиків порядних над Байкалом далеким, скоро й у нашому місті будуть труїти й нишком червоного півня пускати, Господи помилуй.

— Христе Боже, ні, Веліцький не така людина, а я нікому ні слова, на святому хресті вам присягну!

— Присягнете? — Фішенштайн підняв руки над головою. — Ви вже присягнули. Замерзло! — Господар опустив руки, стукнув ломакою. — Це правда, син Батюшки Мороза до Авраама Фішенштайнa прийшов. — Він посміхнувся. — Ну, а навіщо вам знати ці речі, про які ви питаєте?

— Я шукаю батька, пане Фішенштайне, мушу виявити, як він зійшов на Шляхи Мамутів. Ті ваші добровольці, — я припускаю, що ви узяли тільки добровольців, — у якій формі вони зуживали тунґетит? Якими порціями? Ковтали? Їм упорскували у вену? При якій температурі? Чи це були зимовики? Чи хтось вижив? Як проходила хвороба?

— На жаль, усе це закінчилося цілковитою поразкою. Та-ак. — Він захитався у кріслі уперед і назад. — Едмунд Ґеронтьєвіч покаже вам записи. Вам слід знати, що я надалі заборонив подібні досліди, — поки на це йдуть мої гроші, все спершу вивчатиметься на тваринах.

— А Фйодоров узагалі пише щось про тварин? Я не пригадую їх на Страшному Суді у святого Івана.

Тут Авраам Фішенштайн знову замовк. Відвів убік веселковий погляд. Блрумм, блруммм, нарахувалося тузінь глухих ударів глашатаев, перш ніж він знову заговорив; але й тоді не мовив задля відповіді й приваблення уваги іншої людини, — вузлуваті пальці стиснуті на ломаці, око й око, повікою прикрите, поверхневе дихання, що губиться у бороді, — він говорив убік.

— Був, кажуть, один божевільний в Іркутську, Пєґнар, Алєксєй Пєґнар, европейского роду, від батька не нашого й не росіянина. Що він робив? Він четвертував людей. Нескоро це вийшло наяву, але як вийшло, зібралися люди під тюрьмой, і нічого влада не сделала, розірвали Пєґнарa на вулиці на шматки. Так ото Пєґнар скінчив, що немає навіть могили його, й не зійдеться хутко під землею його прах, отак.

… Пєґнар ходив на північ, до самого білого океану, на землю низького Сонця. Знана це річ, підеш самотою у ці краї, умом тронешся за кожну недоспану ніч, — хто лише там не божеволів, ой-йой, божеволіли старі шкіпери, які північним льодовиковим Колом до Архангельська торговельними судами ходили, й поважні купці, а що вже казати про приблудних мисливців. Пєґнар проти сніговиці пішов, нерозумний; загубив тварин, втратив запаси. А що не помер — еге, потім в Іркутську жінці висповідався: він знайшов там у кризі під снігом інших нещасних, якийсь намет, чи юрту засипану, заморожену, з людьми всередині. Так він прохарчувався, тобто, поїдаючи трупи з льоду, ось як.

… Потім, урятований, повернувся на Прибайкалля, де йому