Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.

Процесія наближалася. Ось уже ясно видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні і мали, крім того, шкіряні щити — круглі, довгасті, чотирикутні. Проте Артем не розглядав їх. Увагу всіх звернув на себе вершник, що їхав поперед усіх на багато вбраному коні.

Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою їхав поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на держак меча. На вершнику був високий бронзовий шолом; блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була знатна особа. Про це свідчив і широкий золотий обруч на його шиї, і золотий браслет на руці, якою він тримав поводи. Кілька вершників, що їхали позад нього, схиляли над його головою блискотливі зображення драконів і птахів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено сидів він на коні, не звертаючи ні на що уваги.

— Головний вождь племені… головний вождь… — почув Артем приглушений голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з військом-дружиною з походу… Неймовірно!

— Тс!.. — знов спинив його Іван Семенович. — Тихше!

Дим з жертовника вже підіймався вгору великим чорним стовпом. Старий чоловік з піднесеними руками ступив кілька кроків наперед, назустріч вершникам. Тепер між ними і вождем на коні відстань була кілька метрів. Ледве помітним рухом руки вождь спинив коня. І спинилися всі ряди вершників. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.

Старий з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення драконів і птахів. Єдина тільки людина залишалась нерухомою і мовчазною. Це був вождь, що так само спокійно сидів на коні, поклавши руку на меч.

Ще щось вигукнув чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники й ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь зробив владний помах рукою, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні, його обличчя чимсь нагадувало обличчя старого вождя, але було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей чоловік не прямо, а якось косо, правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього.

Молодий чоловік підійшов ближче й став на одне коліно перед вождем, поглядаючи на старого знизу й скоса, мовби він побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою. Молодий швидко відбіг убік і спинився там, не зводячи очей з вождя.

Старий вперше озирнувся. Зразу до нього наблизився один з вершників, який ніби тільки ждав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, вигукуючи якісь накази.

Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, до Дмитра Борисовича, і ледве чутно запитав його:

— Що це вони кричать? Якою мовою?

Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:

— Мабуть, скіфською…

— Ви розумієте їх?

— Звісно, ні.

— Чому?..

— Тсс! — сердито спинив розмову Іван Семенович.

Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.

Одяг на них був не такий. Вірніше, це була суміш різних одягів. У декого з них були такі самі кафтани, але поверх них були ще короткі накидки. Багато піших було з непокритими головами, тоді як усі чисто вершники й ті, що ждали процесію, мали обов’язково шоломи чи башлики.

Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, не підводячи голів, лише іноді злякано оглядаючись, коли хтось з вершників штовхав їх конем чи зброєю.

— Полонені, — тихо сказала Ліда.

Так, це, безумовно, були полонені, кілька сот полонених; десь захоплених воїнами-вершниками і приведених сюди.

Чоловік біля жертовника, що досі стояв з піднесеними руками, помітно цікавився полоненими. На хвилину втративши свій урочистий вигляд, старий навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів. Вождь навіть не повернув до нього голови. Обличчя чоловіка біля жертовника скривилось злою гримасою. Мабуть, щоб сховати її, він нахилився до жертовника, і з нього ще чорнішим стовпом повалив дим.

Знов Артем почув схвильований голос Дмитра Борисовича:

— Віщун! Скіфський віщун!

Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених в одну юрбу. Полонені боязко щулились. Стріли пролетіли над їх головами, виспівуючи тонким пронизливим свистом загрозливу пісню.

Старий віщун одійшов від жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Старий вождь рвучко повернувся до віщуна. Обличчя його стало суворе. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної хвилини він уже говорив спокійно й владно. Всього кілька слів — проте, їх було досить.

Двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалось, вони вибрали найбільш виснажених і втомлених з цілої юрби. Підштовхувані вершниками, відібрані полонені покірно й байдуже йшли до віщуна.

Вперше старий вождь одверто посміхнувся. І разом з ним посміхнулися його бійці. Віщун стояв