Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і стиснув її. А його другу руку взяв Дмитро Борисович. Археолог поправляв окуляри, його очі часто кліпали.

— Юначе, — сказав він, тиснучи руку Артемові, — юначе! Ви — справжня людина. Я… я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.

Артем остаточно зніяковів. Що він зробив такого, щоб говорити про це? Іван Семенович не сердиться — і це вже добре…

— Товариші, увага! — почувся голос геолога. — Старий вождь говорить щось про нас.

Справді, старий вождь віддавав наказ, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той наблизився незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно й суворо говорив, віщун слухав його все з більшим незадоволенням. Але ось він спробував заперечити вождеві.

І той враз підвищив голос, у якому забриніли металічні нотки. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали по сторонах та пальці стискалися й розтискалися в безсилій люті.

— Який же він противний! — сказала тихо Ліда.

Артем дивився не на віщуна. Той самий кривобокий чоловік, що виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив очей з Ліди. Мов відчувши підозрілий погляд Артема, він глянув на юнака і відвернувся. Артем бачив його погляд лише одну мить і це було дуже неприємно, бо він помітив, що кривобокий глянув на нього вороже.

«Хто він такий? — подумав Артем. — Не проста людина, бо одягнений дуже багато. Он скільки на його одязі блискучих бляшок… І тримається впевнено… звісно, коли на нього не дивиться старий вождь…»

Тим часом розмова вождя й віщуна закінчилась. Віщун уклонився й одійшов. Проходячи мимо кривобокого чоловіка, він ледве помітно хитнув головою. Кривобокий відповів йому швидким поглядом і знов опустив очі.

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — Треба запам’ятати.

Проте він зараз же й забув про це. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шкіряному шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — чорнявий і безбородий. Тримався він спокійно й невимушено. Старий вождь звернувся до скіфа з золотим значком на шоломі. Тепер його голос пом’якшав, він говорив дружньо. Вислухавши вождя, скіф сказав кілька слів безбородому, і вони обидва одійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими — як старший, але зовсім не як чужий начальник. Він мов заспокоював їх.

— Товариші, я… я, здається мені, дещо розумію… — схвильовано мовив Дмитро Борисович. Всі здивовано озирнулися на нього. — Так, так, розумію! Не все, але… це та сама мішана стародавня грецька мова, якою був написаний пергамент…

— Розумієте? Що вони говорять?

— Так, так, не заважайте!.. Він говорить, що полоненим прощають за їхню втечу…

— Яку втечу? Хіба вони втікали?

— Та не заважайте! їм прощають за втечу, і вони будуть знов працювати… Ох, шкода, не все розумію!.. Він утішає їх… Зараз, зараз…

Втім, далі слухати Дмитрові Борисовичу не пощастило, бо старий вождь звернувся тепер безпосередньо до них. Він зробив запрошувальний жест рукою і ворухнув повід, його кінь рушив уперед.

— Він запрошує нас іти за ним, — пояснив Іван Семенович. — Пішли!

Оточені вершниками ішли товариші за старим вождем. Це коло озброєних людей дратувало, воно зв’язувало, створювало враження неволі.

— А кривобокий іде поруч з нами, — зауважив Артем, — і весь час поглядає на Ліду. Бачиш, Лідо?

— Отой он? Який же він противний!

— А ти йому, навпаки, видно, дуже сподобалась…

— І не кажи, бо мені чогось страшно. Він такий огидний!..

Проте через півхвилини Ліда не витримала й сама глянула в бік кривобокого. Він дивився на неї, він посміхався їй! Навіть сама його усмішка була якась крива, він усміхався лише однією стороною обличчя.

— Артеме! Ти не знаєш, хто він такий?

— Ні. І не хочу знати.

— Зачекай! Мені здається, що він… що він родич старого вождя…

— Звідки ти вигадала таке?

— Та він дуже схожий на нього, тільки надто гидкий….

— Хм… придивлюся, придивлюся згодом…

Артем бачив поперед себе широку спину в блискучому панцирі, бачив високий бронзовий шолом старого вождя. З обох боків їхали вершники, що тримали довгі списи з металічними зображеннями, урочисто схиляючи їх над головою вождя. Це, мабуть, була ознака пошани, високої поваги до вождя. В кількох варіантах на списах повторювалися зображення драконів і птахів з розгорнутими і згорнутими крилами. Химерні дракони зображені були то спокійними, то такими, що жерли свою здобич, шматуючи її іклами, потворні й товсті.

«Це як стяги в них, ці птахи й дракони», — подумав Артем. Він уже хотів подивитися навколо, але в його свідомості залишилося щось невиразне. Чи одне якесь із зображень, чи всі вони разом, але щось дратувало Артема, нагадувало чиїсь знайомі риси…

— Дивись, Артеме, Діана знов налякала їх, — засміялась Ліда.

— Де?

— Он, поперед нас!..

Справді, два вершники ледве стримали коней, що стали дибки. Раптом Артем ударив себе по лобі:

— Товариші! Іване Семеновичу! Ось воно що! Я знаю!

— Що ви знаєте?

— Знаю, що саме означає слово «поскіна». І чому вони бояться Діани.

— Чому.

— Тому, що вона нагадує їм дракона. І слово це означає —