Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Потім Леона стрімко бігла вниз нескінченними білими сходами, на яких стояли високі вазони з букетами пурпурних троянд. Її обганяли ліфти, що мчали вниз, ліфти неслися назустріч їй, а вона все бігла, плачучи і сміючись, щось говорила незнайомим людям, які поспішно поступалися їй дорогою і розуміюче посміхалися, зустрівши поглядом її залиті сльозами, щасливі очі…
І потім була гаряча тропічна ніч, повна музики, людей і пісень. Леона пила разом зі всіма прохолодне місцеве вино, співала дивовижних пісень, які вона вперше почула цієї ночі, і танцювала на освітленому місяцем майданчику під нерухомими кронами широколистих пальм.
* * *
Каїр. Старовинний Інститут єгиптології, який налічує не одну сотню років. Плетениці лунких залів. У прозорих вітринах ряди золотих саркофагів[151], різьблені трони, папіруси[152], мумії[153], довершені пам’ятники з пісковику й діориту[154], створені руками невідомих скульпторів старовини. З тераси на даху головної будівлі видно жовтуваті громаддя пірамід, що здіймаються над безкрайою зеленою рівниною. Десятиліття тому зелень прийшла на місце пісків. Пустеля відступила далеко на захід і схід від Нільської долини і продовжує відступати. Блакитні озера народилися у скелястих видолинках Нубії. Їх блискучі вічка видно далеко на сході серед зелені полів, покреслених тонкою мережею каналів.
Полірована плита з червоного пісковику. На плиті простий напис: «Рут Сінг — археолог» — і дві дати.
«Він віддав усе життя єгиптології, — думає Леона, — і завоював право покоїтися тут, біля пірамід, на стародавньому кладовищі стародавніх владик цієї країни».
Старий Рут прожив дуже довге життя. Він помер за робочим столом у один з тих літніх днів, коли Тея й Леона розмовляли про нього в Парижі. Тепер Леона працює в його архіві, знайомиться з його ранніми рукописами, слухає його голос, записаний на магнітній стрічці. Як шкода, що вона не встигла зустрітися з ним. Не встигла поставити йому свої питання… Щовечора Леона приносить квіти на могилу старого археолога.
Кранц порадив провести ніч біля підніжжя пірамід, подумати про вічність і безмежність світу. Що ж — слухняна учениця, вона виконає й цю пораду. Якби тут була ще Тея. Але Тея далеко. А старий Рут заснув назавжди.
Поволі сідає за туманний виднокрай гаряче оранжеве сонце. Спалахують вогні над блискучими стрічками доріг, що простягнулися до Каїра. У Нільську долину приходить ніч.
Леона сіла на шорстку теплу плиту вапняку. За спиною — темна громада піраміди, вдалині — іскристий розсип вогнів Каїра, біля ніг — могила археолога Рута. Вітер приносить пряний запах квітів, вологу прохолоду нільських вод. Чумацький Шлях розкинувся над головою. У ньому великий хрест Лебедя.
«Ледь помітний світляний пунктик у розсипі зірок — це, ймовірно, 61 Лебедя — величезне сонце, подібне до нашого, — думає Леона. — До нього крізь порожнечу космічного простору вже багато років линуть ракети Другої зоряної. Тепер їх наздоганяє, а можливо, вже й обігнав фотонний корабель Юри. Де ти тепер, Юро?.. Чи згадуєш зараз Землю й… мене? Зараз?.. На Землі скоро мине рік. А скільки днів відміряв таємничий лічильник часу на твоєму кораблі, Юро?! Що ж ти таке, часе? Люди осягнули безмежжя й багато таємниць простору, а час продовжує задавати свою вічну загадку. Не може ж так бути завжди. Людина сильна й наполеглива… Скільки разів тут, біля підніжжя пірамід, вона зводила очі до зірок і хотіла збагнути, як улаштований світ. Сама придумувала питання й шукала відповіді. І знаходила… Ось і вона… Життя поставило перед нею важкі питання… Головне, не помилитися… А вона вже помилилася… Чи то була не помилка? Адже політ людей на фотонній ракеті колись мусив відбутися. І час обов’язково розлучив би когось… Що таке почуття людини перед нескінченністю зоряного світу?»
Вітер дмухнув прохолодою в розпалене обличчя. Леона підвелася з шорсткого каменя, поправила розтріпане волосся.
— Здається, я намагаюся обдурити себе, — прошепотіла вона, стискуючи пальці. — Що мені ця неосяжність великого світу, коли мій внутрішній світ спорожнів… Я кохаю тебе, Юро! — крикнула вона далеким зіркам, склавши рупором маленькі руки. — Чуєш? Кохаю!.. На все життя! До такої самої плити, як оця край моїх ніг! І не хочу чекати, як Тея. Не хочу! Я не поступлюся нашим коханням часові. Ні… Ні… Ні!
Не озирнувшись на темні громаддя пірамід, вона швидко пішла назустріч вітру і сяючим вогням доріг.
* * *
Минув іще рік. Леона закінчила академію й серйозно зайнялася розшифруванням писемності атлантів. Вона працювала в лабораторіях академії, їздила до Парижа, у інститут Кранца в Алма-Аті. Весь цей час вона жодного разу не зустрічалася з батьком. Він майже не покидав нагірної обсерваторії, вів спостереження, провадив нескінченні розрахунки. У Всесвітній академії наук стало відомо, що професор Таджибаєв скоро подасть доповідь про результати спостережень за польотом фотонної ракети з людьми.
Розмовляючи з батьком по відеофону, Леона питала про здоров’я, розповідала про роботу, про поїздки, але жодного разу не поставила те єдине питання, яке постійно ладне було зірватися з її губ. І професор Таджибаєв не згадував про долю фотонного корабля. Він мовчав, іноді про себе дивувався з витримки дочки, а іноді думав: «Уже заспокоїлася. Час усе стирає. Що ж, може, й на краще…»
Вони розмовляли про атлантів, про Кранца, про дивовижний знак загадкової писемності, схожий на ієрогліф «час».
— Але в писемності атлантів цей знак означав
