Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан
Санта-Крус-де-Тенеріфе зразу передбачався як відправна точка, звідки, власне, й розпочнеться справжнє плавання. Під час стоянки в Санта-Крусі ми мало звертали увагу на ті красоти, що оточували нас. Не до того було. Думали зовсім про іншеГ Нервова напруга, що не полишала нікого з самого початку, трохи ослабла, коли визначився основний склад команди. Сергій і Борис перебралися на риболовецьке судно “Сеуле”, яке мало відходити до Калінінграда.
Нарешті все визначилося. Завтра відчалюємо, але, гадаю, кожного з нас, не тільки мене, не полишало тоді якесь тривожне відчуття. Особисті стосунки людини з океаном — не менша загадка, аніж любов. Як то воно буде?..
22 жовтня 1987 року о 17.30 “Ікар” відійшов від причалу Санта-Крус. Нас проводжали: вся команда “Завадовського” вийшла на палубу. Ми зробили невелике коло по гавані й рушили до виходу мимо датської яхти “Рана” (“Жаба”) й іспанської “Белла Лусія” (“Чарівна Лусія”). Капітани цих двох, двадцятип’ятиметрових шхун відвідали нас напередодні й знали, куди ми вирушаємо. Обидва судна просигналили на прощання, приєднався до них і “Завадовський”.
Так усе починалося.
Вже наступного дня острів Гомера, найпівденніший із Канарських островів, зник за горизонтом. Тепер землю ми побачимо тільки через 105 днів. То буде Тасманія — острівний штат Австралії.
Прихід до головного тасманійського порту Хобарт став першим пашим успіхом. Найважчий відрізок маршруту ще був попереду, але два океани, Атлантичний та Індійський, ми все-таки здолали.
Для вітрильників найшвидша дорога через Атлантику не з найкоретших. Щоб використовувати ходові вітри й течії, довелося забиратися на захід, наблизившись до Латиноамериканського континенту на відстань майже 200 миль. Тільки поблизу тридцятого градуса південної широти вітер дозволив нам повернути “Ікара” на схід.
Зустріч з “ревучими сороковими” на порозі Індійського океану ознаменувалася повним штилем, який тримався протягом цілого дня. Подія ця дещо зменшила настороженість, проте анітрохи не вплинула на поважне ставлення до цієї води. Перед такою теплою, погожою дниною тут стояла погода для купання не дуже підходяща. Але, пам’ятаючи про те, що найближчим часом ми ще більше звалимося на південь, де, напевне, ще холодніше, я і Слава, добре намилившись, шубовснули за борт. Наш одностайний лемент, мабуть, до Кейптауна не долинув, зате настрахав усіх птахів довкола. Температура води, в яку ми так хвацько пірнули, ледь сягала тринадцяти градусів. Шампунь “Нептун” у морській воді намилюється чудово, але виявилося, що змити його не так-то й просто. Наслідувати наш приклад ніхто не наважився. Яким же було наше здивування, коли через кілька днів ходу температура почала підвищуватися, а через тиждень вона сягнула сімнадцяти градусів. Правда, на той час про тиху погоду ми забули й думати. Перший циклон недовго барився.
Найгіршим на цьому етапі було те, що з однієї цистерни витекла питна вода. Добову норму довелося зрізати до мінімуму. Це було не дуже приємно, але бадьорості духу ми не втрачали. Життя наше від цього стало навіть різноманітнішим. Коли йшов дощ і щастило назбирати трохи води, дозволялося випити майже повну кварту чаю. Ні, ми не зомлівали від спраги, але можливість напитися досхочу здавалася тоді вершиною щастя.
Як швидко тануть ілюзії. Кинувши якір на рейді Хобарта, ми насилу спромоглися подужати, далебі, не найбільший із наших чайників.
Стоянка в Хобарті тривала два тижні — з 7-го до 20 лютого, рівно стільки, скільки вимагала підготовка до наступного переходу, чищення й фарбування корпусу яхти. Вже другого дня нас підняли на сліп верфі братів Тейлорів: там бралися виконати всю роботу за три дні.
Коли “Ікар” здійнявся над водою, на обличчях робітників, які спостерігали за підняттям яхти, з’явився нодив. Що трапилося? Що їх так здивувало? Нам з палуби нічого не було видно. Але спустившись униз, одразу все зрозуміли.
Про те, що днище “Ікара” дуже обросло, ми, звичайно, знали. Ще на підході до екватора, вибравши для цього погожу днину, намагалися чистити його ножами. Дещо вдалося відшкребти, однак то був мізер з того, що причепилося до корпусу. В Індійському океані не було тихої погоди, та й вода стала надто холодною, щоб повторити наші спроби. Усе те, що приліпилося до “Ікара” під час стоянки в теплих канарських водах, за 108 днів настільки виросло, що, коли яхту піднімали, її днище дуже нагадувало паші бороди. Водорості її молюски приросли так міцно, що здирати їх довелося декілька днів. А коли почали офарблення, заважали то вихідні, то негода. Ось так ті кілька днів, які планувалось тут провести, розрослись до двох тижнів. Та ми з того анітрохи не журилися. Затримка дала можливість не тільки завершити всі необхідні роботи на судні, але й дещо побачити на березі. Це було якраз до діла й Майкові Грейнжеру, майстрові, який шив нам вітрила. Він довго й настійно домагався глянути на наші — ті, під якими ми сюди прийшли. Мабуть, для того, щоб виготовлені ним виявилися незгіршими. Володі Тернякові, котрий пошив їх власними руками, довелося виявити неабияку вигадливість і спритність, щоб уникнути такої демонстрації. Не думаю, що ми від цього втратили в очах досвідченої в парусній справі людини. Повага до нас, напевне, зросла б ще більше, дізнайся він, під якими вітрилами пройдена половина маршруту. І все ж таки не хотілося. Не тому, що Володя зробив кепські вітрила. Коли б до його рук та таку тканину, з якою працює Майк, — послуги австралійця нам не знадобилися б.
Про нас багато писали в зарубіяшій пресі — в Санта-Крусі, в Хобарті, в Ла-Валетті. Особливо постаралася тасманійська “Меркурі”. Її кореспондент Невіл Хатсдон став нашим хорошим приятелем. Така. увага пояснюється в першу чергу неабияким інтересом до нашої країни, до росіян. Куди б ми не заходили, ніде наша присутність не залишалася непоміченою. Проте найбільшу цікавість “Ікар” привернув саме в Тасманії. І не лише тому, що радянські люди трапляються там нечасто. До Хобарта інколи заходять наші пасажирські судна, але існуючі в Морфлоті порядки аж ніяк не сприяють духовному зближенню народів.
