Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Кеті? Як ти, крихітко?

    Я не встигла підняти навіть погляд від паперів. Кім нависла наді мною і обійняла зі спини.

    — Все гаразд, — обернулася і заглянула в теплий погляд подруги.

    Кімберлі сіла поруч і придивилася пильніше. Дівчина приблизно хвилину вивчала вираз мого обличчя. Ймовірно силилася знайти брехню, якої не було. Я дійсно прийшла в норму підозріло швидко.

    Хоча, все логічно. Леонард не Женя. Він не кинув мене одну в такий важкий момент. Залишився поруч і намагався допомогти, як міг.

    — Лео просив не тривожити тебе, але я не можу так, — Кім немов виправдовувала своє занепокоєння. — Я хочу упевнитися, що ти переступила цей етап. Він складний для таких лікарів, як ви. Я все розумію. Я медсестра. Від мене мало що...

    — Не говори так, — я зупинила її і обхопила долоню дівчини. — Лікарі ні чим не відрізняються від медперсоналу. Ви так само прив'язуєтеся до пацієнтів, як ми. І це неправильно.

    — Але інакше ніяк, — тихо підсумувавши, Кім кивнула, і нарешті, посміхнулася. — Де Леонард?

    Я закотила очі і розсміялася, коли дівчина стала шукати його під столом.

    — Куди ти його сховала? — продовжила Кім. — Хлопці сказали, що він вже тиждень не з'являється в Сохо.

    Я м'яко посміхнулася і відвела погляд. Говорити про те, що Лео весь цей час провів зі мною, не хотілося нікому. Адже і так зрозуміло, тоді навіщо зайві слова.

    Помітивши, що я мовчу, Кім хитро посміхнулася. Дівчина дивно озирнулася і прошепотіла прямо на вухо:

    — Це правда, що ти залишишся?

    — А чому ти шепочеш? — ніяково запитала.

    — Так правда, чи ні? — тихо повторивши, вона заглянула в очі.

    Через невпевненість, я стиснула губи, але все-таки відповіла кивком. Реакція Кімберлі виглядала безцінно. Дівчина мало не задушила в обіймах і продовжила:

    — Я жахливо звикла до твоєї чарівної дупці поруч. Прикипіла до неї душею, а дехто і тілом...

    — Кімберлі! — ткнувши її у бік, пирхнула, але все ж посміхнулася.

    — Гаразд, я побігла, — закінчивши, вона поцілувала мене в щоку і піднялася, як по тривозі.

    Поправивши халат, дівчина підморгнула і сховалася за дверима. Якось дивно швидко і підозріло відбулася подібна розмова.

    — Що це було?

    Замислившись з посмішкою, я встала і зібрала папери. Нічна зміна закінчилася, і попереду, на жаль, чекала дуже неприємна зустріч. Хоча після свідчень Фернандеса, Джейса викликали на дисциплінарне слухання, на жаль, не звільнили. Подібне природно, коли у людини в кишені хороші зв'язки. Мабуть, тому Джейс і почував себе безкарно, коли чіплявся до дівчат. Він свято вірив, що на його каверзи з іноземними студентками ректорату Колумбійського буде наплювати. Виявилося трохи інакше, і догану чоловік все ж отримав.

    Покидаючи, пізніше, Дослідницький центр, я ощасливила професора Джонсона і дівчаток звісткою, що наша розробка отримає майбутнє. Ще два дні тому, я знайшла в собі сили написати у свій ректорат і надіслати кінцеві результати. Отримавши відповідь про те, що моє безпосереднє начальство задоволене і чекає повернення свого аспіранта, я зробила головний крок — написала, що залишаюся в Штатах.

    Рішення далося непросто. Особливо після розмови з мамою і Людою. Спускаючись в метро і всю дорогу до коледжу, згадувала вчорашню бесіду з ними. Напевно, Люда підозрювала, що я вчиню саме так. Але мама... Їй-то виявилося занадто важко прийняти такий вибір. Вона намагалася переконати мене, що інтернатура можлива і удома, що для цього не обов'язково ще на три роки залишатися так далеко. Проте, через годину бесіди, побачила істинну причину. Напевно, вона виявилася написана на моєму розчервонілому обличчі, коли за спиною прозвучав гучний баритон Лео. Почувши його, мама спершу просто підвела брову, а слідом суворо додала, що заперечень про нашу спільну з Лео поїздку додому не прийме. Підкріпила демарш Вікторія Олегівна тим, як швидко розірвала дзвінок тільки помітивши мої наміри щось відповісти.

    Таким чином, в загальну скарбничку причин для головного болю, додався пункт про знайомство Леонарда і мами. До нього в доважок, — страх зустрічі з батьками Лео. Розуміючи в якому сумбурі перебували думки, я зібралася і упевнено переступила поріг адмінкорпуса коледжу.

    В цей час якраз йшли лекції. Тому пройшовши майже пустими коридорами, спершу, вирішила віддати документи з Центру Моллі. Побачивши мене, жінка, як і завжди тепло посміхнулася.

    — Робота в шпиталі не така вже і важка, якщо ти виглядаєш так красиво і бадьоро, Кетрін.

    Спіймавши себе на думці, що в грудях знову гірко кольнув проклятий страх і спогади, я узяла себе в руки. Проте не чекала, що Моллі така прониклива. Я мало не завмерла від її питання. Хоча воно і не торкався розгляду про інтраопераційну смерть містера Паркера, жінці вдалося вловити іншу причину моїх переживань.

    — Може, краще я віддам Джейсу усі папери? Факультатив ти закінчила на відмінно. Не думаю, що вам варто бачитися.

    На мить завмерши біля стільця, я упевнено похитала головою і можливо, занадто холодно відповіла:

    — Ні, Моллі. Важливо поставити крапку.

    Жінка повільно сіла навпроти і узяла в руки пакет з документами і рекомендації Кріса.

    — Значить, залишишся, — правильно розцінивши мої слова, Моллі перейшла до іншої теми. — Бачу почерк рекомендацій Крістіана. Винятковий лікар і людина. Я рада, що він розгледів твій потенціал.

    Киваючи на слова жінки, продовжувала морально готуватися до розмови з Джейсом. Моллі бачила моє хвилювання, але мовчки вносила дані у базу коледжу. Проте, вона не була б Моллі, якби на останок не підкинула новини.

    І цього разу вони торкнулися не мене, а Лео.

    — Роуз Бішоп зникла, Кетрін. Навіть не забрала документи. Зараз вона в розшуку. До нас приходили поліцейські, і схоже все дуже серйозно, — віддавши папери, жінка навмисно заглянула в очі.