Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Не смій так більше робити! — Лео холодно зашепотів біля губ, але зігрів диханням настільки, що я затремтіла від збудження. — Ніколи!

    — Це чому? — примружилася і не змогла стриматися. — Пам'ятаю, твоя колишня подружка ходила в топах, які ледь груди прикривали...

    Я затнулася, відчувши сталеве кільце рук на талії. Леонард притиснув мене до грудей і злостиво відповів:

    — Ка-те-ри-но, не варто зараз робити це.

    — Робити, що? — з викликом запитала.

    — Задіювати жіночий шарм. Я не в тому настрої, щоб гратися з тобою!

    — Знаєш, що, Кім-Гальяно? — я підвела брову, а озирнувшись, дійшла висновку, що втрачати нічого, на нас дивилися усі. — Я ще навіть не починала гратися, — палко видихнула в його губи, а піднявши погляд, потонула у вогні на дні його очей.

    Ми балансували на межі. Зараз, я добре усвідомила, що між нами відбувалося. Леонард опинився правий у всьому. Я із самого початку боялася безглуздих речей, ховалася через невпевненість, намагалася подавити власні, абсолютно нормальні бажання через страх. Він виїв все усередині, знищив упевненість, не дозволив побачити, яка я насправді, і якою могла бути.

    Вловивши порив свіжого повітря прямо між нами, не стрималася і м'яко поцілувала Лео. Зовсім наївно, невпевнено і легко, спробувала доторкнутися до нього, подібно до вітру, яким завжди здавався Леонард. Цілуючи, згадувала, як він жадібно накинувся на цьому ж місці на Роуз. Побачила все так явно, що чекала того ж. Проте, загубилася від ніжності, з якою він обхопив моє обличчя і зупинив. Розплющивши очі, я завмерла, а почувши хрипкий шепіт корейською, вловила лише одне слово — парам * (вітер).

    — Що? — спитала з посмішкою, але Леонард м'яко і лагідно накрив вуста своїми.

    — Потім, мон шері. Поїхали.

    Лео пригладив моє волосся і допоміг надіти шолом. Проте, я не змогла позбавитися від дивних думок. Леонард поводився інакше. Саме зараз, я побачила різницю у відношенні до мене, і до Розмарі. Сідаючи на байк, оглянула куртку. Вона ідеально прикривала стегна і не дозволяла побачити нічого зайвого.

    Обійнявши Лео, знову обвела поглядом територію парковки і корпусів. Нас перестали помічати. Це обрадувало, але щастя затьмарили тверезі думки. Між нами залишалося надто багато таємниць. Слова, кинуті Джейсом, нарешті, змусили замислитися не лише про себе.

    Піднявши візор, я примружилася від яскравих променів сонця і оглянула улюблений пейзаж. Гудзон зачаровував і притягував погляд. Він впливав на мене точно так, як і Леонард — зачаровував. Говорять, порівнювати людей з природою і її явищами безглуздо, але я нарешті, зрозуміла, що вітер здатний закохатися і залишитися в одному місці. Адже, як пояснити, що навіть аромат на мосту був завжди однаковим, а пориви повітря незмінно теплими і лагідними? Чи означало подібне, що тут, над цією водною поверхнею, вітер не мінявся ніколи?

    Очевидно, варто було вивчити подібне питання, перш ніж закохуватися в справжню стихію. Адже вона непередбачувана.

    Я бачила, що ми не поїхали у бік Брукліна. Більше того, через годину шляху, добре розуміла, що оглядала будівлі Сохо — колишньої індустріальної частини Нью-Йорка, в якій тепер жили, а не працювали на фабриках. Це читалося у всьому, коли ми в'їхали не в гараж, а прямо в вітальню на байці.

    Ставши на ноги, я зняла шолом і оглянула величезне приміщення. Тут стояли ще три мотоцикли і машина. Накриті чохлами, вони знаходилися поблизу декількох диванів. Меблі утворювали зону вітальні біля широких вікон, яка закінчувалася сектором маленької кухні. Поряд з нею і знаходилися сходи, які вели до балюстради другого поверху. Нарахувавши четверо дверей, дійшла висновку, що певне тут і жив "мій хлопець".

    До речі, він так і продовжував сидіти на байку і мовчати.

    — Чому ми приїхали сюди? — я поставила логічне питання.

    Адже стояла посеред місця, яке своєю незвичністю вводило в дисонанс.

    — Лео? Ти... — вирішивши, що він занадто довго мовчить, спробувала запитати в чому справа.

    Але Леонард не відповідав. Природу його поведінки, розпізнати виявилося не важко. Мабуть, проблема в тому, що сказав Джейс.

    — Я хочу прояснити дещо. Для цього ми приїхали сюди, — все ж почавши, Леонард зліз з байка і обернувся.

    На мить він завмер, а коли заглянув в очі, тихо вимовив:

    — Хотів... Тепер і не знаю, чи є сенс продовжувати.

    — Продовжувати, що? — розгублено спитавши, спохмурніла.

    — Псувати твоє життя ще гірше, Катерино.

    Почувши подібне, здалося, що я не дихаю. Повітря застрягло в горлі, а думки перетворилися на сумбур через страх. Виявляється, вже зараз, я боялася втратити  Лео. Боялася більше не відчути його обіймів, не потонути в його погляді, не забутися в солодких і палких поцілунках.

    Інакше, як пояснити, що не змогла знайти слів.

    — Я буду максимально відвертий зараз. Тому прошу вислухати мене мовчки, мон шері. Не сперечатися, не вибухати і не злитися.

    Я склала руки на грудях і напружилася тільки сильніше.

    — Про те, що ти вщент розбита, я дізнався відразу. Я знав, що тебе або зрадили, або принизили. Ти досі боїшся довіритися мені.

    — Це так, — я сказала правду. Але в ній були нюанси. Тому продовжила: — Настільки, що ти грієш моє ліжко вже тиждень, а твоя зубна щітка прописалася в моїй ванній кімнаті. Зверни увагу, в тій самій, де ще учора ми прекрасно провели спільне дозвілля. Продуктивно так провели. З довірою! Кілька разів!

    — І це помилка, на яку дуже вдало вказав Медсон, — Леонард зі злістю стягнув рукавички з рук і кинув на сидіння байка.

    Я отетеріла і не знайшла слів. Не вірилося, що він сприйняв серйозно мерзенні погрози Джейса.

    — Ти зараз жартуєш? — все ж захотіла переконатися.

    — Ні, мон шері, не жартую. Ти сама чула, що він сказав. Це правда. Мій рідний батько вирішив пустити по світу не лише мою матір, але і своїх дітей, через коханку. Через хвойду, якій я зробив пропозицію і на якій хотів одружуватися. Це приниження. В першу чергу, це принизливо по відношенню до тебе.