Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Подруго, та ти філософ. Тобі не в мед потрібно було йти вчитися, а кудись у більш високі...

    Сміх. Мій яскравий, гучний сміх крізь сльози, зупинив її слова. Люда завмерла, а я продовжила:

    — Не можна надягати чуже на своє, люба. Не можна, тому що ми усі відчуваємо біль по різному, і у кожного свої механізми захисту. Ти медик, чи тобі не знати, що навіть поріг чутливості у кожної людини різний. Унікальний, Людо.

    Вона спохмурніла і підсумувала:

    — Знаєш що, Шевченко? Ти занадто розумна! Ось! Ти б краще цей аналітичний розум і навички застосувала відносно чоловіка, який нарешті, показав тобі що таке стосунки, врешті-решт.

    — О! Так ви один одному підходите, Людмило, — зі смішком подивилася на монітор. — Леонард теж прибічник теорії, що без плотського неможливе духовне.

    — Розкажи, — Люда сіла зручніше, озирнулася, чи немає поряд її чоловічка, і поставила питання: — Що ти відчула з ним?

    — Людо, — я закотила очі і витерла щоки долонями.

    — Не починай! Просто опиши свої відчуття. Як це було? Не потрібно подробиць, куди він там язика сунув. Обійдемося. Просто на секунду згадай і опиши одним словом.

    Я чесно не хотіла грати в такі ігри, але похмурий погляд подруги зробив свою справу.

    — Одним словом? — скептично перепитала.

    — Ось! Значить, одного замало? — вона підвела брову.

    — Замало, — чесно відповівши, я завмерла і оглянула простирадла. Одразу згадався ранок і його погляд. — Гадаю, він схожий навіть не на вітер, Людо. Він як ураган. Якби ти попросила описати в подробицях, я б і не згадала нічого конкретного.

    — А тепер згадай недоінтим зі своїм статевим гігантом, — Люда злостиво усміхнулася, а я нащетинилася.

    — Це неможливо порівнювати. Женя... Ти сама знаєш, що він не рівня Леонарду.

    — Та ти що! — вона плеснула в долоні. — Серйозно? А чому? Як ти думаєш?

    — Просто вони різні. Ні, я розумію, що Жені я на хрін не потрібна була давно, але тут і порівнювати нічого. Леонард і з цією Роуз не менш добре застосовував навички. Це не залежить...

    Я затнулася, а Люда кисло похитала головою, ніби насміхалася наді мною.

    — Ти непробивна, Шевченко. Ось чесно! Безнадійна, просто.

    Я подивилася на подругу, і вона, нарешті, заспокоїлася.

    — Гаразд. І що тепер? Усі знають, що ви в стосунках. Завідувач теж в курсі. Його друзі в курсі. Станеш бігати від нього далі і при такому розкладі?

    — Він не пропонував мені стосунків, — заперечивши, мало не поперхнулася через слова Люди у відповідь.

    — Так він, напевно, просто не встиг. Рот був зайнятий то твоїм ротом, то тим, що між твоїх солоденьких ніжок.

    — Людо!

    — Що "Людо"? Ти, дійсно, настільки дурна? Коли б він тобі це запропонував, якщо ти уранці, як по тривозі, в шпиталь побігла, а потім просто втекла від нього? Він що наздоганяти тебе з табличкою: "Катерина Шевченко, давай зустрічатися", повинен? Чи тобі полестить повідомлення, як в старі шкільні роки: "Шевченко, я це... Коротше, ти класна мала, я крутий хлопака, давай завтра на кірпічці погуляємо. Хлопці гітару принесуть. Все буде відпадно. Сішки купимо. Не ламайся".

    Я ледь стримала регіт. Люда не просто цитувала, але і жестикулювала, щоб надати словам потрібного забарвлення.

    — От це вже краще! Закиснула зовсім. І після чого? Після такого... До-о-ре-е-е-чі, — вона раптом завмерла, а я приготувалася до неминучого. — Зламай стереотипи і скажи. Розмірчик там який?

    — Людо! — я вже потягнулася, щоб закрити ноут, але вона все одно встигла.

    — Так розгледіла і покуштувала, чи ні?

    — Людо, трясця твоїй! — я зло зашипіла, але вона розпливлася в холодному оскалі.

    — Значить, сам смакував. Хороший хлопчик. Таких мало, подруго. Але я тобі, як снобові, рекомендую все ж дослухатися до моєї поради.

    Вирішивши, що вона все одно не угамується, я приречено підвела брову.

    — Оральний секс — найкрутіший важіль управління мужчиною. Це як його коробка передач. Спершу перша і ніжна, а на четвертій можна і погасати. Запам'ятай і перемикай акуратно, — закінчивши, вона ще і підморгнула.

— Знаєш що, Людмило? У мене...

    — Вже не лише щоки, але і вуха червоні. Не дивно. Чому можна навчитися з таким, як Євген? Правильно, позі "У мене остеохондроз, акуратніше".

    — Ой, йди ти! — чортихнувшись, я вирішила завершувати сеанс терапії. Сьогодні він не допоміг. — Мені пора спати. Скоро нічна, а уранці останні лекції з факультативу. Часу немає. Треба ще підготуватися.

    — Готуйся-готуйся, — вона, як не дивно посміхнулася на прощання і помахала рукою.

    Через годину, я зрозуміла причини її пустотливого погляду. Нестерпна заноза прямо в наш чат прислала декілька наочних посібників про те, як правильно водити "машину" на механіці. Шкода, вона забула, що я звикла до автомату. Проте від потоку "повчальної літератури" подібне зауваження не врятувало.

    Як і на горизонті так і не з'явилося хлопця з табличкою в руках.

    Леонард знову пропав. Вірніше, я припускала де він. Проте їхати в лофти Сохо не збиралася. Та й навіщо? Що б я йому сказала? Вибачилася? Знову вибачатися перед чоловіком? Ні, у мене такого бажання не з'явилося. За що? Ми просто переспали, а потім... я втекла.

    — Чорт! — продовжуючи шукати в рюкзаку ключі від шафки, навіть не дивилася навколо.

    Дійшовши до дверей гуртожитка інтернів, звично увійшла. Усередині виявилося порожньо, тому я спокійно відкрила шафку, а піднявши, нарешті, погляд від рюкзака, остовпіла. Увесь металевий і досить вузький, але довгий ящик займали троянди. Цілий букет, який ледве помістився в тісному просторі.

    Затремтівши, озирнулася і спрямувала погляд до ліжка Лео. На ньому валялися шолом, зв'язка ключів і куртка. Інші ліжка виявилися заправлені. Значить, банда і Кім сьогодні на лекціях.