Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    — Ти самовпевнений, як і завжди, — я плавно обхопила його руки своїми і стиснула. — Так що там про довіру?

    — Ми поговоримо про це після того, як я виграю перегони.

    — У чемпіона екстра класу? — я нервово розсміялася.

    — У мене немає вибору. Інакше ти знову втечеш.

    Втечу? Навряд.

    — Чому ти не сказав відразу, про причини вчинків Розмарі? — це вирвалося саме, але виявилося дуже важливим.

    — А хіба це змінило б твоє відношення? Я не звик отримувати бали в очах жінки за рахунок благородних вчинків.

    — Повір, це виглядало далеко не благородно.

    — А я не лицар. Я такий, який є, Катерино. Так, я спав з нею, тому що вона була згодна. Так, я дивився на тебе, і продовжував спати з нею, тому що більше не вірив в те, про що так відкрито заявив Медсону в обличчя.

    Я завмерла, а руки затремтіли. Йому було теж непросто. Настільки, що він зневірився, як і я. Біль від зради нікуди не йде. Але у випадку Леонарда — цей біль просякнутий таким диким брудом, про існування якого, я і не підозрювала.

    — Тоді ми ідеальна пара, Кім-Гальяно, — тихо прошепотівши, відчула, як Лео притис до себе тісніше. 

    Стиснув ніби в капкан, а слідом серйозно заговорив:

    — Запам'ятай три речі, і тоді боятися нічого. Перша і головна — я і ти — одно ціле. Ти повинна рухатися, як я, дихати зі мною одночасно, і триматися так, ніби частина мене. Друге і найголовніше — якщо ми частини один одного, то разом стаємо частиною заліза, яке гримить під нами. Байк — це швидкісний мотоцикл, мон шері. Він як живий організм, відчуває кожен рух на такій швидкості. Тому, ти повинна рухатися тільки тоді, коли рухаюся я.

    Я зробила глибокий тремтячий вдих і мовчки кивнула.

    — Добре, — Лео відпустив, а я похитнулася, втративши опору.

    Його обійми зникли, а з ними пропало тепло.

    — А третє? — нахмурено запитала і обернулася.

    Леонард примружився, зволікав, але відповів:

    — Я виграв у будь-якому випадку. Це третє.

    Розуміючи про що він, посміхнулася і заперечила з яскравим сарказмом.

    — Вже виграв? Для тебе це факт? Ми ще не...

    — Все ще ні, Катерино.

    У його голосі почулося тверде переконання, що він вже отримав мене.

    — Як і раніше, ні, Кім-Гальяно, — тільки через вредність, заперечила знов.

    — Подивимося, мон шері. Подивимося. Тим цікавіше.