Покохай мене - Юлія Бонд

Розстебнувши ремінь і блискавку на ширинці, нетерпляче стягую з нього штани. Обхопивши пальцями твердий член, припадаю губами до голівки. Дражню язиком. Обводжу по колу. І відчувши, як Потоцький витягнувся струною, сама насаджуюсь на його член.

Руками впираюсь у його грудну клітку. Розгойдуюсь, нарощуючи темп. Допомагаючи мені, Данило штовхається назустріч стегнами – проникнення стає глибшим.

Мені кайфово. Я роблю так, як подобається саме мені. Задоволення на максималці.

Відчуваючи, як підходжу до грані, трохи сповільнюся, щоб не втратити той кут дотику, при якому мені офігенно. Не стримуючи стогін, кінчаю. Дугою вигинаюсь, а він продовжує трахати мене, штовхаючись вперед.

Отримавши оргазм, падаю йому на груди, а він перекочується зверху. Підминає мене під себе і розгонистими рухами трахає мене доти, доки не кінчає сам.

Після оргазму важко відновлюю дихання. В голові порожньо, мої таргани задоволені, причаїлись і не галасують.

Я щаслива у цей момент. До нього притискаюсь збоку, біцепс його цілую губами. І до біса, що Данило не вірить у кохання – я його люблю. Мого кохання стільки багато, що точно вистачить на двох.

Тільки нехай нічого не зіпсує, будь ласка.

Я десять років збирала себе по уламках, ще одного нокдауну моє серце просто не витримає.

– Ти правда в мене закохалася? – Запитує він після всього.

Щоки спалахують рум'янцем. Але я більше не боюся зізнатися йому у своїх почуттях. Хіба любити це соромно?

Підвівшись на руці, зігнутій у лікті, зазираю в очі Данило. Він такий серйозний зараз, дивиться на мене з-під опущеного віяла чорних вій.

“Давай, Насте, скажи йому. Ти ж смілива, пам'ятаєш?” – Підштовхує внутрішній голос і я згодна з ним. Хай буде, що буде.

– Не закохалася, а не переставала кохати, – кажу йому і тремчу в очікуванні, спостерігаючи, як губи Данила повзуть у легкій усмішці. – Що? Чому ти посміхаєшся?

Запустивши пальці в моє волосся на потилиці, Данило перебирає пасма. Дивиться так задумливо, ніби підбирає слова, які мене не скривдять.

– Ти гарна, Насте. Подобаєшся дуже, – тихо вимовляє він. – Знаю, ти не це хотіла почути, та іншого я тобі сказати не можу. Вибач.

Серце глухо вдаряється в ребра.

Чорт…

Мені не боляче, ні. Просто між нами з'являється якась незручність, точніше це Потоцькому незручно, що не може відповісти взаємністю. А я ж і не чекала на інше. Я без рожевих окулярів, чудово розумію, що такі як він не змінюються.

– Тобі нема за що просити вибачення, Даню. Моє кохання тебе ні до чого не зобов'язує. Не хвилюйся, я не чекаю від тебе взаємності. Просто зізналася у своїх почуттях, бо їх уже не приховати.

Він усміхається і мовчить, а я знову кладу голову на його груди. Слухаю стукіт його серця і заспокоююсь.

– Пам'ятаєш, що ти мені обіцяв?

– Я все пам'ятаю.

– Не зроби мені боляче, коли втомишся від наших стосунків. Ми зможемо залишитися друзями, так?

Він усміхається і замість відповіді цілує мене в лоба.