Я обираю бути твоєю - Ольга Островська
− Так ось чому мені було відмовлено, − долинає з мого ліжка, коли я зачиняю двері.
− Хіба я тебе кликав, Емарі? – питаю холодно.
Розвертаюсь до напівоголеної аманте. Наші погляди зустрічаються, і вона злякано ковтає. Блідне і тремтячими руками смикає краї прозорого пеньюара, який зовсім не приховує красиве доглянуте тіло. А потім рішуче стискає губи та граційно сповзає з ліжка. Іде до мене, звабливо колихаючи стегнами. І опускається переді мною на коліна.
− Вибачте, мій адаміре. Емоції змусили мене забутись. Чи можу я спокутувати свою провину? – її руки тягнуться до мого поясу.
Примружившись, спостерігаю як спритні тонкі пальці розстібають пряжку ременя, ґудзики ширінки. І розмірковую, чи вигнати її прямо зараз, чи все ж таки дозволити вгамувати розбуджене іншою бажання.
Жіноча долоня дістає мій збуджений член, проводить по всій довжині, пестячи. Звично, уміючи. Емарі кидає на мене чуттєвий погляд і, облизнувшись, тягнеться губами до голівки. Її бажання майже щире. Занадто нудотне на смак.
– Годі! − наказую їй. Згрібаю світле волосся в кулак, змушуючи дивитись мені в обличчя. − Коли ми з тобою укладали контракт, Емарі, я, здається, чітко зазначив свої очікування від тебе. Хіба не так?
Розумію вже, що перебивати енергією Емарі хвилюючий і приємний посмак від пестощів з Соломією, навіть заради необхідної тілу розрядки, в мене немає жодного бажання. Як швидко, виявляється, дівчинка зробила з мене гурмана.
Та навіть якби не це, аманте все одно перейшла всі дозволені мною межі, а мені не потрібна в будинку жінка, яка дозволяє собі так відверто порушувати правила. Що ж. Відкладати рішення більше немає сенсу.
− Так, адаміре, − шепоче, нервово облизуючи губи. В очах починають блищати сльози.
Здіймаю брову.
− Я хіба давав привід вважати, що тобі дозволено більше, ніж було домовлено? Чи, може, не виконував свою частину угоди?
− Ні, адаміре. Виконували, − схлипує. − Пробачте мені. Я все зрозуміла. Я виправлюся.
− Ти нічого не зрозуміла, якщо думаєш, що я дозволю тобі й надалі залишатися моєю аманте. Ти надто багато зайвого стала собі дозволяти.
– Але… ні, адаміре! Будь ласка! − вона чіпляється за мої руки, вже відверто ридаючи. − Не проганяйте мене, прошу. Я не можу без вас.
Весь цей спектакль вже добряче мені набрид. Відпускаю її, але Емарі перехоплює мою долоню, притискаючись до неї губами.
− Не перегравай. Упевнений, що твоїх послуг зажадає багато сьєрів, як тільки дізнаються, що ти знову вільна. Може ти навіть отримаєш те, чого так пристрасно бажала від мене, − вириваю руку і йду до вбиральні, на ходу роздягаючись. − Завтра, будь ласкава, покинь мій замок. Коли я повернуся, тебе тут не повинно бути.
− Вони не ти, Рок, − розгублено вимовляє вона, піднімаючись на ноги. − Я не хочу нікого іншого.
− Звісно. Інших незв'язаних адамірів в імперії ще спробуй знайди. А тобі хтось простіший вже не підійде. Я правий, Емарі?
Десь я однозначно помилився, обравши її. Адже здавалася розумною.
− Який ти цинічний. А я люблю тебе, − сміється з гіркотою.
− Ти справді думаєш, що я в це повірю? − цікавлюся, стягуючи сорочку. − Чи ти думала, що я стерплю твоє самоуправство в моєму домі? Звільни мене від цих дурних і безглуздих з'ясувань. І геть з моїх очей. Наш контракт із цієї хвилини розірваний.
Емарі відсахується ще більш бліда, відчувши хвилю мого роздратування. Опускає голову і, запахнувши пеньюар, біжить геть.
Треба вранці сказати Жозелін, щоб простежила за її від'їздом.
Що ж, однією проблемою стало менше.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно