Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Вона опускає вії, ховаючи погляд. Косі промені вечірнього сонця, що падають з вікна, пом'якшують її риси, і я мимоволі задивляюся. Моя компаньйонка, якщо не зважати на її холодність і строгість, насправді навдивовижу гарна. Я б навіть сказала, що вона набагато красивіша від тієї ж Емарі. Цікаво, якою є її роль у цьому замку насправді? У її відношенні до адаміра, здається, не відчувається жіночого інтересу, тут щось інше. Більше схоже на стосунки Господаря та абсолютно відданої та довіреної Слуги.

– Якщо у вас більше немає запитань, сьєро Соломіє, я залишу вас на якийсь час. Наполегливо рекомендую поки що не покидати свої покої самостійно, − вривається в мої роздуми її голос. Леді Цербер повертає собі незворушність і встає з крісла, в якому сиділа весь той час, що мене повчала. Вказує на дивну штуковину на столику біля ліжка, схожу на сходи з чотирьох камертонів. Навіть паличка поруч є. – Якщо знадоблюсь я, вдарте найвищу. Якщо послуги покоївки, наступну. Я вже підібрала пару надійних дівчат, які вам прислуговуватимуть. Вечерю вам скоро принесуть. Відпочивайте.

– Постараюсь, – хмикаю я. Начебто я маю вибір.

Втім, я справді відчуваю, що втомилася. Не так фізично, як морально. Занадто багато всього на мене навалилося. Занадто багато потрібно осмислити та прийняти. І побути на самоті вже теж хочеться. Просто посидіти в тиші, звикаючись зі тяжкою думкою, що світ у який я потрапила, стане мені домом можливо назавжди.

Жозелін знову зміряє мене пильним поглядом, ніби оцінюючи настрій, і, задоволено кивнувши, йде. Не замикаючи двері. Хм. Прогрес.

Я повертаю голову до вікна. Там за склом сад. Великий. Казковий, красивий. Багато троянд. І осінні фарби. Напевно, це той самий, в якому мені можна гуляти. Можливо завтра і піду.

А далі пагорби та темний ліс, за який зараз сідає сонце, забарвлюючи небо у багряні та лілові тони. Вид, що захоплює дух контрастністю та пишнотою буяння фарб. Кольори, лінії та силуети, які буквально просяться на полотно. Сто років не брала до рук пензля, а зараз чомусь дуже хочеться. Може попросити? Інакше збожеволію від неробства в цій комфортній клітці.

Інформації у мене тепер набагато більше, але ясності, що робити далі, особливо не побільшало.

Просто упокоритися?

Якщо все, що мені наговорили, правда, то, мабуть, доведеться. Свою дитину я справді нізащо не покину.

Там же, на Землі, лишилася Васька. Моя рідна, кохана сестра. Розлука дуже її ранить, але вона сильна і зможе з цим впоратися. Може наробити дурниць, але можливо я знайду спосіб якось передати їй вісточку. Куарди там бувають. Отже, можливо щось вигадати.

А тут… тут я потрібна моєму малюкові. Синові.

Руки самі собою накривають живіт. Мама з тобою, серденько. Я не покину тебе, мій хороший, мій улюблений хлопчик. Нізащо. Якщо ти привів нас сюди, щоб ми могли жити, то будемо жити.

Прикриваю очі, приглушуючи віями світло сонця, що заходить. І в цей момент мені здається, що всередині щось відгукується пульсацією ніжного тепла, підбадьорюючи та вселяючи надію.