Я обираю бути твоєю - Ольга Островська
Вона сама з'явилася години через три, напевно. Зайшла вся така незворушна з вигляду. Але моя фантазія, чи то радше чуття – тут ще розібратися треба – жваво намалювало мені глибокий рівень вдоволеності в її емоціях.
Я за цей час встигла ретельно вивчити свою кімнату; помилуватися видом з вікна, прикинути які тони б змішала, щоб домогтися такого ж відтінку, як небо за склом; полежати, витріщаючись у стелю, прокручуючи в голові все ту ж прослухану розмову й уявляючи, що скаже, або зробить Рок, коли знову прийде до мене.
І так, я вже ладна була на стіни лізти від нудьги. Але виходити більше не стала. Варто було мені лише про це подумати, чомусь одразу так тривожно ставало, що я відкидала цю думку, знаходячи дуже вагомі аргументи, чому цього краще не робити.
От і зараз, дивлюся на свою компаньйонку, розумію, що мова знову піде про прогулянку, і на душі починають кішки шкрябати. Знову маячня якась зі мною коїться. Сумно. Повітря нам з малюком потрібне, отже доведеться подолати свої необґрунтовані тривоги і йти цим повітрям дихати.
− Чи готові до прогулянки, сьєро? – рівним тоном цікавиться Жозелін, підтверджуючи мої припущення.
− Так, звичайно, − підводжуся я з крісла біля вікна, в якому провела останню чверть години.
– Тоді рекомендую вдягнути пальто. І теплі черевики. Сьогодні прохолодно.
− Авжеж, − про те, що маю тепер і пальто, і черевики, мені вже відомо, оскільки в гардероб я теж встигла зазирнути аби хоч якось скоротити час. Ну гаразд, не тільки через це. Через ту саму жіночу цікавість теж.
Зазирнула і зрозуміла, що найнеобхідніше в інтерпретації Жозелін – поняття дуже широке і численне. Навіть не беруся уявляти, скільки на всі ці речі витрачено. І навіщо стільки всього?
Неможливість відмовитися від становища утриманки неприємно дряпає зсередини, хоч Рок і радив сприймати все це, як допомогу влади. Надто вже особистісно сприймається його участь у моєму житті, надто вже я залежна від нього. Але вибору у мене все одно нема. Моїй дитині потрібен цей куард, як би я до нього не ставилася. І одяг із взуттям теж потрібні, так що доведеться трішки поступитися своєю гордістю.
− Жозелін, а в замку є бібліотека? – цікавлюся, взуваючись у нові черевики. Красиві, витончені та якраз мого розміру. Ідеально зручні. І як вона з ними так вдало вгадала? Мірку з мене сплячої знімала, чи що?
− Звичайно, сьєро.
– А я можу її… відвідувати? – я візуал до мозку кісток та інформацію найкраще засвоюю, прочитавши, або побачивши. А інформації мені потрібно дуже багато.
− Думаю, адамір не заперечуватиме. Я можу дізнатися в нього, якщо хочете. Або ви самі запитайте, коли він повернеться, – вона кидає на мене проникливий погляд із відтінком іронії в янтарній глибині очей.
− А звідки я дізнаюсь, що він повернувся? − виривається в мене питання.
− Упевнена, що ви дізнаєтеся про це одразу ж, − іронія тепер відчувається і в голосі.
І на що це вона натякає? Що він одразу до мене прийде? Чи Рок якось особливо феєрично додому повертається і всі про це одразу дізнаються? На драконі прилітає? Чи сам дракон?
Уявляю мимоволі величезного чорного крилатого ящера, що пікірує на вежі середньовічного замку щоразу, коли треба повернутися додому. І замок такий весь тремтить, стіни стогнуть, здригаються і руйнуються, зате всі знають, що господар удома.
Сріблясто-сіре розкльошене пальто я надягаю, навіть не намагаючись сховати посмішку, все ще вражена нафантазованою картинкою. Жозелін запитливо підіймає брову, але запитань не ставить.
− А ви так підете? – стріляю очима на її закриту темно-зелену сукню. Та навіть не вовняна і теплою зовсім не здається. − Не замерзнете?
− Не турбуйтесь. Я одягнуся в холі, − усміхається куарда краєчком губ. − Ходімо.
За розмовою та фантазіями про Рока я і забула про свої неприємні відчуття, але варто нам вийти за двері, як мене знову накриває тривогою. І чим ближче ми підходимо до сходів, тим сильніше трясе.
– Все гаразд, сьєро? – помічає мій стан Жозелін.
– Так… – бурмочу, мимоволі нахмуривши брови. Та що це таке зі мною?
Крокуючи коридором, намагаюся розібратися у своїх відчуттях. Це не схоже на те, що я відчувала у рідному світі перед переходом через портал. Це не відчувається нав'язаним та чужим. Більше схоже на передчуття. Моє особисте. Якщо я звісно не збожеволіла.
Але якщо паралельні світи реальні, ці куарди з їхніми здібностями теж, то хіба повністю відкидати ймовірність, що в цьому новому для мене світі я теж можу бути на щось здатна? Може на мене так вагітність впливає? Я ж відчувала свого малюка. І всі ці енергії їх теж трохи відчуваю, не явно, але все ж таки.
Так може й передчуття сюди відносяться? Як… енергія емоцій, наприклад? Чи мені перепадають якісь крихти від здібностей сина? Ось спустимося цими жахливо-високо-крутими сходами і я обов'язково влаштую допит своїй компаньйонці, як це все працює.
Ух, як же сильно я не люблю сходи. Завмираю на верхній сходинці, чіпляючись за поручні.
– Сьєро Соломія? - Жозелін, що досі йшла попереду, обертається і дивиться на мене з подивом.
Я вже відкриваю рота, щоб сказати, що все гаразд, але, піддавшись емоціям, вимовляю зовсім інше:
− Жозелін, це, мабуть, безглуздо, але я трохи... боюсь спускатись сходами. З дитинства. Ви, мабуть, ще вчора це зрозуміли.
Вона трохи схиляє голову на знак згоди.
– У мене склалося враження, що ця фобія у вас не має гострої форми, – зауважує дівчина.
− У більшості випадків так. Мені просто дискомфортно. Зазвичай. Але зараз мені… чомусь страшно. Чи не могли б ви… це безглуздо звучить… але чи можу я спертися на вашу руку? – нарешті видаю я прохання. Не маю права відмахуватися навіть від передчуттів. Мені не лише про себе треба думати.
− Так, звичайно, − киває Жозелін і підіймається назад до мене.
Я роблю обережний крок їй назустріч. Чую, як десь внизу відкриваються двері. Ступаю ще на одну сходинку нижче, міцно тримаючись за поручні. І раптово відчуваю, як по долоні ніби електричний струм пробігає, змушуючи її різко відсмикнути. Тієї ж миті носком черевика чіпляюся за щось невидиме і відчуваю поштовх під коліно, відразу втрачаючи рівновагу.