Дамір - Iрина Давидова
— Можна й кави. Приготуєш? Я речі залишу в кабінеті.
— Звичайно.
Увійшовши до свого кабінету, я повісила на вішалку пальто й шарф і, перевзувшись в туфлі, повернулася назад до колеги. Наташа вже налила нам кави, і коли я присіла з іншого боку її столу, дівчина з ящика дістала коробку цукерок.
— Вранці солодкого дуже захотілося, — пояснила вона, побачивши мій здивований погляд.
— Розумію, — кивнула я, відпиваючи ароматний напій.
— Значить, у вас сьогодні з Даміром зустріч.
— Їдемо на об'єкт.
— Ох, закадрить Байєр нашу красуню.
— Ти це про мене, чи що?
— Ну так! Звичайно, про тебе, а про кого ще?
— Не говори дурниці. І взагалі, Наташ, запам'ятай, я не збираюся ставати його дівчиною на ніч! Нехай шукає собі повій для цього.
— Лі, не заводься, я ж просто бачила, як він дивився на тебе вчора.
— Як він дивився? Ми один одного не переносимо!
— Знаєш, не переносите, а від ненависті до любові теж один крок, так-то. А ми з Ксюхою бачили, як твої очі загорілися, коли він на тебе дивився.
— Він не на мене дивився, а на мою дупу, і давай, будь ласка, припинимо цю розмову.
— Гаразд. Не кип'ятися тільки, ось, з'їж цукерку, — вона підсунула коробку до мене, і я, зітхнувши взяла один шоколадний медальйон.
За що мені це покарання, я не розуміла, але і вестися на провокації дівчаток не збиралася. У мене є своя голова на плечах, і думати я буду нею.
— Завтра Шираєв приїжджає, — несподівано повідомила Наташа, відпиваючи зі своєї чашки.
— Я його ще жодного разу не бачила.
— Не велика втрата, повір мені! Подумаєш, заступник Сергія Костянтиновича, а пафосу — як у самого гендиректора. До речі, Кирило Тімурович дуже приємна людина, це я не про нього.
— Я зрозуміла. Значить, заступник у нас ніс задер?
— Не те слово. Та й взагалі, — оглянувшись довкола й нахилившись до мене ближче, додала пошепки. — Лайно рідкісне, будь обережна.
Я закусила губу і, випроставшись, ствердно кивнула, бо проблем мені хотілося найменше.
***
— Ліє Олександрівно, зайдіть до мене, — пролунав голос начальника із селектора.
— Добре, Сергію Костянтиновичу, — відповіла я, натиснувши на кнопку й піднявшись з крісла, прибрала документи, які вивчала хвилину тому, і, поправивши волосся, вирушила на килим.
Шляхом до кабінету я думала про те, навіщо мене до себе викликає наш начальник. Невже Дамір йому розповів про вчорашній випадок, і тепер хоче мене звільнити? Подумає ще, що я якась недолуга дівчина. А Байєру потрібні серйозні співробітники, без будь-яких примх. Я, якщо чесно, вже й пошкодувала, що взагалі напилася: мало того, що нас мало не зґвалтували, так ми ще й вплутали в цю історію не лише Даміра, а й самого Кирила Тімуровича! Ні, безумовно потрібно зайти й вибачитися, а то занадто негарно вийшло.
— О, хто до нас завітав!
— Привіт, Інго. Як справи?
— У мене-то нормально. А ти як? Дамірка тебе ще не уклав на лопатки? — кокетливо поцікавилася секретарка, підморгуючи мені.
— Ви що, змовилися? — сказилася я, розуміючи, що ще трохи, і не витримаю, нагримаю.
— Лі, ну, ти дивна, та вже весь офіс думає, що він тебе трахнув.
— Інго, я тут для роботи!
— Ми всі тут для роботи, але такого мужика втрачати не варто.
— А для чого, скажи? Для галочки? Та ти мені й сама говорила, який він жорсткий.
— Жорсткий в роботі. А ось в ліжку, дівчата кажуть, дуже хороший. Ех, шкода, на мене він не дивиться...
— Не дивиться? — здивовано запитала я, а потім несподівано вимовила. — А, так, я чула, він підв'язує спати з дівчатами з нашого концерну.
— Правда?
— Так! Так що, і мені не пощастило, — награно ображено поскаржилася я, й пройшла до дверей кабінету, важко зітхнувши. — Викликав?
Інга, кивнувши, поглядом наразилася на документи, напевно переварюючи отриману інформацію, яка, швидше за все, рознесеться по всьому офісу. Ну, і добре, може, мені будуть менше дошкуляти, а то всі, як одна: «Ти будеш в його ліжку». Так, звичайно!
— Заходьте, — почувся чоловічий голос, коли я постукала у двері.
— Викликали, Сергію Костянтиновичу?
— Так, Ліє Олександрівно, проходите, сідайте, — ввічливо промовив чоловік, при цьому оглядаючи мене сальним поглядом.
