Дамір - Iрина Давидова

— Ліє, Ви переді мною ні в чому не винні. Все, що Ви робите в неробочий час — це Ваше життя. А в тому, що Вам трапилися такі виродки, які посміли ображати жінок, винні лише вони. І я звичайно ж не збираюся Вас звільняти.

— Правда? — розгублено перепитала я, навіть не чекаючи такого розгортання подій.

— Звичайно! Просто пообіцяйте, що надалі будете обережні.

— Обіцяю, — кивнула я, гублячись під його пильним поглядом.

— Наступного разу нас з Даміром може не виявитися поруч, і закінчиться все...

— Вибачте, — як же мені було соромно, знав тільки Бог і я, а тому я побоювалася дивитися Кирилові в очі, хоча періодично так і поглядала.

— Все, перестаньте. У вас зараз, здається, обід, тому забудьте про все і насолоджуйтеся відпочинком.

У відповідь я ще раз кивнула й, піднявшись з крісла, пройшла до виходу, але біля самих дверей зупинилася і, обернувшись, неголосно промовила:

— Дякую.

***

За десять хвилин до першої на мій мобільний зателефонував водій Даміра. Не встигнувши випити кави, швидко попрощалася з Наталкою, забігла до себе в кабінет за речами й, видихнувши, впевненою ходою спустилася вниз. Біля входу, одразу перед сходами, на мене чекав чорний Мерседес з тонованими вікнами. Я обережно спустилася до проїжджої частини. До мене поспішив чоловік, вийшовши з-за керма цього автомобіля. Стримано кивнувши мені, він відкрив двері, й через секунду я опинилася в напівтемряві салону, де поруч, ліворуч від мене, сидів великий і похмурий Дамір Тімурович. Під його серйозним поглядом я зручно розмістилася на своєму місці, сумку поставила під бік, поправила пальто й, поклавши руки на стегна, з видихом подивилася на чоловіка.

— Доброго дня.

— Доброго, Ліє Олександрівно, — холодно відповів він і, повільно повернувши голову, додав, звертаючись до шофера: — Поїхали.

Ось і все, поговорили. А ще зранку мені було страшно зустрічатися з ним, а зараз я сиділа й навіть не панікувала. Ну практично. Просто я дійсно не очікувала побачити його тут. Під час останньої зустрічі Дамір сказав, що заїде шофер, і я зовсім не могла подумати, що ми будемо їхати в одній машині.

Він навіть не дивився на мене, відвернувся до вікна, і я могла бачити тільки, його напружене обличчя. Він сердиться? Може, мені просто варто самій дістатися до готелю? Але я і не просила мене забирати. От, чорт, яка ж я дурепа, він злиться через вчорашню ситуацію, а мене так збила з пантелику його присутність, що я зовсім забула вибачитися.

Невпевнено кинувши погляд на його профіль, я взяла себе в руки й неголосно промовила:

— Я хотіла вибачитися.

— Ліє, все нормально, — все тим же холодним тоном вимовив чоловік, навіть не повернувшись до мене.

— Гаразд, — на видиху відповіла я, чомусь відчувши образу через таку неповагу.

Я розуміла, що сама винна в тому, що трапилося, але навіть Кирило Тімурович виявився більш привітним, хоча міг мене й зовсім вигнати з роботи. Але ось Дамір чомусь налаштований інакше, може, він думає, що я буду порушувати дисципліну, і не зможу нормально працювати?

— Даміре Тімуровичу, я не хочу, щоб Ви думали про мене погано. Я впораюся зі своєю роботою.

— Ліє Олександрівно, — строго сказав він, — я про Вас взагалі ніяк не думаю. На даному етапі — Ви мій співробітник, я Ваш начальник. Як тільки Ви зробите свою роботу, можливо, ми з Вами більше ніколи не побачимося.

Від його слів по хребту пробіг холодок, і мені стало так боляче від сказаного, наче й до цього ми так відсторонено спілкувалися. Я згодна, що він при кожній зустрічі — а їх було небагато — примудрявся мені нагадати про мій провал з веб-камерою, але сьогоднішній тон був для мене чимось новим. Давлячись сльозами, що підступили, я мовчки відвернулася до вікна, щоб ніяк не показати свою образу. Сама винна, дурепо, нічого було вляпуватися в таку ситуацію.

Частину дороги, що залишилася, ми подолали в абсолютній тиші. Тільки два рази у Даміра дзвонив телефон, і він про щось розмовляв, як я зрозуміла, зі своїми співробітниками, лише зрідка мимохідь кидаючи на мене погляди. Що ж, «пощастило» так попастися, зате урок на все життя, а алкоголь тепер для мене буде червоною міткою «небезпечно».

Опинившись на місці, я через вікно автомобіля побачила великий будинок з червоної цегли, а позаду нього широко розкинулася річка. Вже збиралася вийти з машини, щоб оглянути околиці, як з лівого боку пролунав суворий голос:

— Єгор!

Єгором виявився шофер, який, одразу кивнувши, покинув салон. Я повільно повернула голову до Даміра, й несподівано зустрілася з його карим поглядом, а через кілька секунд з мого боку відчинилися двері. Байєр, не сказавши ні слова, мовчки вийшов з автомобіля, а я так і залишилася сидіти з поверненою в його бік головою. Значить, повне ігнорування, Даміре Тімуровичу? Гаразд, робота — так робота, не хоче приймати мої вибачення, я принижуватися не стану. Схопивши сумку, я вискочила на вулицю. Мою увагу привернула та річка позаду будівлі, яка відсвічувала яскравими сонячними відблисками. Через тоноване скло авто не було видно всієї краси, а тепер же мені хотілося підійти ближче, щоб роздивитися цю красу зблизька.