Дамір - Iрина Давидова

Прокидатися зовсім не хотілося, але в роті так пересохло, що мій організм просто благав про те, щоб я випила хоч трохи води. Насилу відкривши очі й озирнувшись на всі боки, я побачила свою кімнату й полегшено зітхнула, бо все обійшлося. Що ж, сама собі готова пообіцяти, що більше так пити не буду, бо невідомо, чим така гулянка може закінчитися наступного разу. Це добре, що Дамір був поруч і... Так, стоп! Господи, Дамір! Як же мені тепер своєму замовнику дивитися в очі?

У нас і так непрості відносини з ним складаються, а тепер він взагалі подумає, що я якась алкоголічка. Пфф, ляснувши себе по лобі, пропихтіла я і скривилася від нещадного головного болю. Ось і відірвалися з Руською, відпочили, називається, на свою голову, ледь не знайшли пригод на п'яту точку. До речі, Руська, де вона?

Не поспішаючи піднявшись з ліжка, я зрозуміла, що просто необхідно прийняти душ, інакше на роботу мені не доїхати, а точніше, навіть не доповзти. Схопивши шпильку з комода, я сяк-так зібрала розпатлане волосся у хвіст, закусивши губу, глянула в дзеркало й, зітхнувши, пішла шукати подругу. Але добре, що далеко йти не довелося, Руслана сиділа у вітальні на дивані, попиваючи гарячий чай. І чому я вирішила, що гарячий? Та просто пар з чашки підіймався.

— Доброго ранку, подруго, — привітала вона мене, посуваючись, і звільняючи трохи місця.

— Привіт, — зовсім невесело відповіла я, а потім, немов отямившись, піднялася й пройшла в кухню, щоб випити води.

— Лі, яка ти молодець, а? У тебе вчора навіть вистачило сил на те, щоб переодягнутися. А я так і спала, — повідомила подруга, увійшовши в кухню, якраз у той момент, коли я робила ковток води, і мало не вдавилася, почувши її слова.

— Я не переодягалася, — відповіла розгублено, опускаючи очі на свою піжаму.

— О, ось воно як, — глузливо піднявши брови, усміхнулася Руська і, намагаючись заховати усмішку, піднесла чашку з чаєм до рота.

— Як? Господи! — я відставила склянку з водою й почала рвано поправляти волосся на голові.

— До речі, хто були ці вчорашні красиві чоловіки?

— Це що виходить, Дамір мене переодягав? — не звернувши уваги на її питання, я намагалася згадати, що відбувалося після того, як нас врятували два моїх шефи.

— Хто такий Дамір?

— Та шеф мій, вірніше — замовник! — я почала обмацувати своє тіло щодо наявності білизни, і з жалем зрозуміла, що ліфчика на мені не було.

— А другий?

— А другий — гендиректор, ох, — я відсунула край піжамних штанів і видихнула – хоч трусики були на місці.

— Що, подобається тобі?

— Подобається, — трусики й правда були красиві, бордового кольору, ще такий же ліфчик комплектом йшов, тільки ось де він? — Ти про що? — раптом осінило мене, що подруга каже зовсім не про мою білизну.

— Ну, гендиректор?

— Та ні! Я не змішую роботу й особисте життя.

— Тоді, якщо не хочеш вилетіти з роботи, не встигнувши на неї влаштуватися, тобі варто поспішити.

— Ой, так, точно.

Я швидко рвонула у ванну, прийняла душ, почистила зуби й зробила легкий денний макіяж. Нарешті я стала схожа на людину, і могла спокійно йти переодягатися й крокувати на роботу. Одягнувши брючний костюм і чобітки на підборах, я пройшла в коридор, дістала пальто, і поки його одягала, мені спала на думку одна цікава ідея:

— Руслана, — покликала я дівчину, яка копирсалася у вітальні.

— Та йду я вже, Лі, йду.

— Послухай, а ти казала їм нашу адресу?

— Кому? — блимаючи великими очима, здивовано запитала Руська.

— Що, після алкоголю взагалі важко?

— Я не казала адресу.

— Гаразд, ясно. Ну що, ти готова?

— Так, можемо йти.

Одягнувши верхній одяг і спустившись вниз, попрощавшись і пообіцявши ввечері зв’язатися, ми розійшлися у різні боки. Дорогою до роботи в моїй голові літали різні думки. Чому, якщо під час кожної особистої зустрічі на роботі він мене підколював, то тут допоміг? Звідки він узяв мою адресу? І головне, як він посмів мене переодягати? Він же бачив мене практично голою, бачив мої груди! Ох, як же соромно за це. Ні, соромно не за груди, там якраз таки все нормально, соромно було за свою поведінку. Як мені взагалі тепер дивитися йому в очі?

— Ліє, доброго ранку, — привітала мене Наташа, тільки-но я зайшла в офіс.

— Доброго ранку. Ти сьогодні одна?

— Так, Ксюша на якийсь об'єкт вирушила. Лі, пообідаємо сьогодні разом? — змахнувши віями, запропонувала Ната, через що я посміхнулася.

— Так, тільки за мною до першої години заїде шофер Даміра Тімуровича.

— Ми встигнемо. Може, поки кави вип'ємо?