Дамір - Iрина Давидова

Наступного разу прокинутися виявилося теж нелегко, все тіло нило від болю, повіки були важкі й хотілося, щоб мені скоріше вкололи знеболювальне. Але я усвідомлювала, що тоді знову засну, і не зможу довше насолодитися близькістю своєї дочки. Господи, може... ні тільки не це, цього не могло бути. Це ж не сон. Я ледве знайшла в собі сили, щоб відкрити очі, і сфокусувавши погляд, побачила маму, яка сиділа біля мого ліжка. Мама... Вона тут, зі мною, не кинула. Матуся...

— Ма-мо, — прохрипіла я, і вона відразу ж нахилилася до мене, дивлячись на мене заплаканими очима.

— Ліє, донечко моя, — прошепотіла мама, і по її щоках одразу покотилися сльози.

Мені захотілося її обійняти, відчути тепло і запах, за яким я так сильно сумувала, мені було це так необхідно, але, на жаль, сил у мене зовсім не виявилося.

— Ма-ма, — знову повторила я, відчуваючи теплу руку на обличчі, — на-хи-ли-сь.

І мама зрозуміла мене, нахилилася і обережно притулилася, щоб не зробити мені боляче. З очей покотилися сльози, але скоріше від щастя, що я нарешті бачу і відчуваю матусю. Дуже давно вона мене не обіймала, завжди трималася осторонь, але зараз в її погляді я побачила якісь зміни.

— Пити, — попросила я, коли вона трохи відсунулася, а вже через кілька секунд на губах відчула шматочок льоду, і трохи відкрила рота.

Яке полегшення. Чому ж так хотілося пити? Це що, побічний ефект від знеболювальних? Але насолоджуватися прохолодою довго мама не дозволила і вже забрала лід, дзвякнувши ним по тарілці.

— Не можна багато, пізніше ще дам.

— Ма-мо, де до-ня?

— Зараз покличу Даміра, він з нею в окремій палаті. Зараз, мила.

Мама поцілувала мене і вийшла з палати, а я попри біль спробувала стиснути пальці на руках, але на правій відчула перешкоду. Швидше за все, пальці зламані, бо відчувала пов'язку, яка заважала мені поворухнути мізинцем і безіменним. Я зітхнула, не розуміючи, за що мені все це? За що? Я так хочу доторкнутися до донечки, так хочу бути з нею поруч постійно, піклуватися і захищати від усіх напастей. А виходить, що не можу навіть пальцями поворухнути.

Оце так, про що я думаю? Саму б хто захистив від неприємностей, адже зовсім забула, як це жити в спокої і щастя. Але на себе мені давно стало плювати, головне в моєму житті — це Ангеліка, вона зайняла особливе місце в моєму серці.

— Тук-тук, кликала нас, мамо? — із-за дверей з’явився Дамір, тримаючи в руках рожевий згорток.

Душу немов відпустило, і настало неймовірне полегшення, здавалося біля неї і тіло розслабилося, попри тупий біль. Чоловік пройшов у палату, уважно подивився мені в очі, і підійшовши ближче, поклав донечку біля моєї руки. Боже мій, теплий клубочок. Емоції знову взяли верх наді мною і з очей покотилися сльози. Напевно, я ніколи не зможу навчитися нормально реагувати на свою крихітну дитину, яка своєю присутністю дарувала душевне тепло.

— Спа-си-бі, що не по-ли-шив її, — прошепотіла я, переводячи погляд на маленьку донечку.

— Я б не посмів. Ми обов'язково з тобою поговоримо про все, але пізніше, як тільки тобі стане краще.

— Ти зна-єш, що во-на тво-я...

— Знаю, мала, знаю. Ангеліка моя дочка. А знаєш, як я її називаю? — я мовчки дивилася на Даміра, розуміючи як сильно мені його не вистачало, а він, розцінивши моє мовчання, як очікування, додав: — Лапочка. Вона така крихітна, її зовсім не хочеться спускати з рук, вічно б тримав, аби відчувати.

— І я, я хо-чу від-чу-ва-ти.

— І ти скоро зможеш, обіцяю.

В його очах панувала ніжність, і мені здавалося, я ще не бачила Даміра саме таким. Так, я пам'ятаю, він завжди був турботливий і ласкавий, але зараз я бачила в ньому щось дивовижне, незвичне, те, чого раніше я не помічала. Що це?

— Скажи, як ти себе почуваєш? — поцікавився він, дбайливо поправивши ковдру у мене на грудях.

— Зда-єть-ся, що по ме-ні та-нк про-їхав-ся.

Чоловік одразу схилив голову, сумним поглядом дивлячись на Ангеліку, яка продовжувала тихо сопіти біля моєї руки.

— Тепер все буде інакше, — відповів він, і раптом підняв очі, а мені одразу захотілося сховатися.

Дамір, як і півроку тому, був гарний і сильний, від його глибокого погляду хотілося втекти, тому що здавалося, він бачить мене наскрізь. Але напевне так і було: він завжди все відчував, навіть якщо я добре могла приховати свій поганий настрій, завжди все розумів. Так і зараз, він дивився на мене уважно, намагаючись зазирнути в душу. Я розуміла, що він все знає, відчуває наскільки мені погано, і від нервів його жовна були напружені, а губи стиснуті в тонку лінію. Який же він рідний, навіть незважаючи на той час, що ми були далеко один від одного, він все той же — мій рідний і коханий чоловік.

По щоці скотилася сльоза, і я здригнулася, коли його сильні і трохи шорсткі пальці витерли її і погладили шкіру. Виявилося, так боляче від того, що коханий довго мене не торкався, і зараз було мало, хотілося, щоб він просто тримав мене в своїх обіймах.