Дамір - Iрина Давидова

— Дівчинко моя, я обіцяю, що покараю всіх, хто зробив тобі боляче. І зроблю тебе щасливою, — зовсім тихо прошепотів я, і повільно поклав руку назад на ліжко.

Піднявшись зі стільця, схилився й ніжно торкнувся губами її чола, всім нутром побажав, щоб вона швидше прийшла до тями. А після цього, тихо, немов мене тут і не було, вийшов у коридор, прикриваючи за собою двері. Там на мене вже чекав Кирило з Михайлом, але я мовчки притулився до стіни, і закривши очі, важко зітхнув, пальцями потираючи перенісся. Мені просто була необхідна хоча б хвилина, щоб оговтатися, після всього, що я дізнався.

— Міш, я поки не до кінця розумію, що відбувається, тому підключи ще двох хлопців. Лія має бути в безпеці за будь-яких обставин, — сказав я, не відкриваючи очей.

— Даміре Тімуровичу, я знову дозволив собі проявити ініціативу і вже подзвонив у відділ. Приїдуть четверо хлопців.

— Ну що ж, відмінно! — вже більш бадьоро промовив я, немов знайшовши в собі сили рухатися далі.

А іншого вибору в мене і не було, треба було вирішити багато питань, які можуть вплинути на наше з Лією майбутнє. А також, треба було вирішити долю Шираєва.

— Коля дзвонив?

— Так, вони вже через півгодини будуть у Вас вдома, — відповів Мишко, зчепивши руки за спиною.

— Кириле, мені треба, щоб ти поїхав зі мною. Я поговорю з однією людиною і повернуся знову сюди, а ти залишитися там. Коли Лія прийде до тями, я подзвоню тобі, і ти привезеш Ангеліку.

— Ти впевнений? — з недовірою запитав брат, примруживши очі і дивлячись на мене з-під лоба.

— Після того, що я дізнався, думаю, що Лапочка буде чарівним бальзамом для Лії. У будь-якому випадку, я подзвоню. Мішо, а ти, звичайно, залишаєшся тут.

— Звісно! Я постійно на зв'язку.

— Дякую, — кивнув я, і поплескавши чоловіка по плечу, пішов на вихід.

До будинку ми з братом їхали окремо, кожен у своїй машині, тому що я збирався повернутися раніше, і залишати Кирила без коліс було дуже незручно. Його допомога мені ще знадобиться.

— Варваро Михайлівно, йдіть відпочивати, Ви зовсім втомилися, — прошепотів я, варто було увійти в спальню й застати жінку, яка заснула прямо біля ліжечка.

Вона поклала руку на бильце і, чолом спершись об нього, заснула, боячись залишити Лапочку одну в кімнаті. Я вдячно посміхнувся і допоміг їй піднятися, розуміючи, що вона так і просиділа тут до ранку.

— Ви вже зовсім повернулися, Даміре Тімуровичу? — запитала вона, потираючи очі.

— Ні, скоро поїду, але зараз Микола привезе одну жінку і...

— Пфф, ну що Ви, тепер я точно не піду спати. Думаєте, залишу Лапочку невідомо на кого?

— Гаразд. Але поки відпочиньте трохи, а я Вас покличу.

— Як же..., піду сніданок готувати.

— А Ліку давно годували?

— Хвилин п'ятнадцять тому. Не турбуйтеся, Даміре Тімуровичу.

Я вдячно кивнув їй, і дочекавшись, коли вона закриє за собою двері, повернувся до доньки. Лапочка спала на спинці, розкинувши ручки по обидва боки від голови. Я посміхнувся, не перестаючи дивуватися тому, якою крихітною вона була. І тепер чомусь вірив, що Ангеліка дійсно може стати для Лії стимулом для одужання. Ще раз ніжно глянувши на дівчинку, я скинув джинси і футболку, і пройшов у ванну, збираючись прийняти душ і поголитися. На все у мене пішло максимум хвилин двадцять, після чого я, переодягнувшись у свіжі речі, повернувся назад в спальню.

Лапочка як і раніше спала, викликаючи в мені трепетні почуття. Не уявляв, як можна відмовитися від такого щастя і не вірив, що Лія нічого не відчувала до своєї дитини. До такого золотця неможливо залишатися байдужим.

— Даміре, там Коля привіз Валерію Євгенівну, — прошепотів брат, заглянувши в кімнату.

— Уже познайомився?

— Так. Ніби нічого. Йдеш?

— Іду. Радіоняню не купив, тепер сиди з Лапочкою.

— Ти що? А якщо вона прокинеться? — злякано прошепотів брат, хапаючи мене за руку.

— Не повинна. А якщо що — покличеш, — підморгнув я, і ще раз подивившись на дитину, зник за дверима.

Зараз необхідна була ця розмова, тому що травмувати Лію ще більше, я не дозволю нікому!

— Здрастуйте, Валеріє Євгенівно, — чемно привітався я, сідаючи в крісло навпроти жінки.

— Вітаю. До чого такий поспіх? — не зовсім привітно відповіла вона, закидаючи ногу на ногу.

— Я не буду церемонитися і говорити, що радий Вас бачити. У мене інша, але поважна причина, щоб Ви з'явилися в моєму домі.

— Тоді, я Вас слухаю.

— Ви знаєте, як сильно не вистачало Лії Вашої підтримки? — уважно дивлячись на жінку, запитав я, і бічним зором помітив, як увійшла Варвара і принесла нам каву.