Дамір - Iрина Давидова

Таку мати Лії я ще не бачив, але дуже сподівався, що до неї дійде сенс того, що я сказав, і вона обов'язково перегляне своє ставлення до дочки. Мені б цього дуже хотілося.

— Я став називати її Лапочка – дуже вже вона гарненька і маленька.

— Згодна. А яке у неї справжнє ім'я?

— Ангеліка. Це італійське ім'я, скоріш за все Лія назвала її саме так, тому що могла завагітніти в Італії.

— Як же багато я пропустила в житті своєї дитини, — відчайдушно прошепотіла вона, і я побачив, як по її щоці знову покотилися сльози.

— Ви можете втратити і дочку, і внучку, навіть не встигнувши усвідомити, що вони у Вас є. Від Вас вимагається, а вірніше, хочеться щирого ставлення до них. В іншому випадку Ви їх більше не побачите.

— Ти наче лев захищаєш свою сім'ю.

— Я хочу для своїх дівчаток щастя. Якщо Ви заподієте біль...

— Даміре, — перебила вона мене, рукою схопившись за мій лікоть, — я хочу бути поруч з ними.

— Сподіваюся, — коротко відповів я і відчув, як в кишені завібрував телефон, — вибачте.

Вийшовши із спальні, натиснув на прийом дзвінка, сподіваючись почути те, чого я так чекав.

— Даміре Тімуровичу, Лія Олександрівна отямилася. Зараз у неї лікар, але думаю, що все добре.

— Дякую, Мішо, скоро буду, — відповів я, і скинув виклик, відчуваючи, як у грудях з'явився промінчик радості за мою малу.

Втомлено потер очі, розуміючи, що сил все менше і менше, тому що поспати сьогодні не вдалося зовсім. Але залишити там Лію одну я не міг, а тому рішуче увійшов у спальню і побачив, як Валерія обережно тримає Лапочку і щось тихо шепоче їй на вушко. Вирішивши не заважати їм, я знову вийшов, спустився вниз і попросив Варвару Михайлівну приготувати суміш для Ліки. Жінка одразу взялася за роботу, і вже через пару хвилин я повертався назад з готовим сніданком для доньки.

— Можна мені? — тихенько запитала Валерія, продовжуючи качати крихітку.

— Так, — кивнув і дочекавшись, коли вона сяде, простягнув їй пляшку, — потім поїдемо в лікарню. Лія прийшла до тями.

— А Ангеліка? — я посміхнувся, коли маленькі губки обхопили соску і з жадібністю стали смоктати, напевно насолоджуючись їжею.

— Вона, безумовно, з нами. Так склалося, що Лія ще не бачила доньку.

— Господи, та що ж це відбувається?

— Тихо-тихо, не лякайте дитину.

Поки Валерія годувала внучку, я знайшов у комоді одяг і памперс для Ліки, і поклав поруч з нею. Жінка кивнула, демонструючи, що зрозуміла мій натяк, і погоджуючись сама переодягнути внучку, а я мовчки вийшов, збираючись знайти Кирила. Попереду нас чекала непроста зустріч, і мені треба було ще багато про що подумати, щоб хоч якось полегшити біль дорогих людей.

— Я та-к хо-чу до те-бе, про-шу не зали-ша-й ме-не о-дну. Во-на там че-ка-є і сльо-зи ллє...

Все, що я могла з себе зараз видавити це жалюгідні потуги заговорити, але насправді мені шалено хотілося кричати. Кричати на всю горлянку, не боячись зірвати голос. Як би не боліло все моє тіло, душа просто знесилювалася від того, що з неї вирвали частину мене. Вирвали того, заради кого я жила останнім часом. Моя кровинка, моя душа, моя донечка… її забрали у мене, немов покаравши мене так сильно за те, що завдала болю коханому чоловікові. Артем позбавив мене можливості хоча б одним оком подивитися на мого ангела, хоча б пальчиком доторкнутися до її маленької ручки. Він всього позбавив мене в цьому житті. Навіть самого життя.

Весь минулий тиждень був для мене тортурою, навіть більшою, ніж, коли я переживала насильство. Немає нічого жахливішого за те, коли у матері відбирають дитину. Немає нічого болючішого. Душа моя вивернута навиворіт, та так, що здавалося вже ніщо не зможе її залікувати. Краще б ця падлюка мене добила. Померти і не дихати було набагато простіше.

Знайшовши в собі сили, я знову відкрила очі, і завмерла, відчуваючи себе побитою вівцею, якою в принципі я й була. У декількох метрах від мене стояв Дамір, уважно дивлячись мені в обличчя, і я зрозуміла, чому раптом відчула по всьому тілу жар. Серце гулко забилося в грудях, нутрощі скувало ніби лещатами, а з очей покотилися сльози. І тільки швидкий писк приладів, і ВІН з маленьким клубочком на руках. Не полишив. Він не полишив її.

Дамір підійшов до мене і, вставши на коліна, поклав біля моєї руки крихітного чоловічка. І серце відчуло — це наша дочка.

— Спа-си-бі, — задушливим голосом прошепотіла я, і ледь знайшовши в собі сили, підняла руку і торкнулася крихітної ручки, крізь сльози дивлячись, як спить моя гарна донечка.

Я кілька хвилин дивилася в її умиротворене личко, навіть не намагаючись побороти свої сльози.

— Поспи, ми будемо поруч, — почула я, і через кілька секунд мій організм дав слабину, і я знову заснула, відчуваючи себе трохи краще, знаючи, що з донечкою все добре. Вона в надійних руках тата.