Купи мене - Катерина Дако

Лопатки самі по собі майже з'єдналися під його поглядом, настільки я випрямила спину. Але так і не обернулася. І навіть крок не сповільнила, виходячи разом з іншими пухнастим килимом у коридор.

Я просто не могла. Та й не хотіла його бачити. Сьогодні він остаточно впав у моїх очах.

І тут же мармурова підлога холодними голками вп'ялася в ступні, викликаючи тремтіння у всьому тілі.

Тільки я знала, що це холод не від підлоги, а від страху та жахливого передчуття, яке накрили з головою. Відчула, як дрібно затремтіли руки, а серце забахало прямо у вухах.

На що я погодилася?

Навіщо приїхала сюди?

Ні, тут все більш-менш ясно. Мені просто потрібні гроші. Мені та моїй родині.

А ось якого дідька відмовилася від перепиху тільки з одним шефом - це питання.

Та й хрін із ним. Гаразд. Що зроблено те зроблено...

Вийшовши із зали, ми опинилися в просторому холі з темними бордовими стінами. У навколишній обстановці відчувалися розкіш та добрий смак. У всякому разі мені, далекій від мистецтва та дизайну, здалося, що всі картини та статуетки цілком собі оригінали якихось відомих авторів. А крісла зі столиками – явно антикваріат.

З холу два широкі коридори з такими ж благородно-темними стінами йшли праворуч і ліворуч. А прямо переді мною відливали білизною сходи з кованим переплетенням перил. Знову мармурові... Напевно, я до кінця своїх днів згадуватиму цей камінь...

Ну і що? Куди далі?

Дві дівчини, ті, що, мабуть, були досвідченіші за нас, розділилися. Одна метнулася в коридор праворуч, друга вгору.

Я теж зробила кілька кроків у напрямку сходів.Чомусь мені здавалося, що чим далі від центральної зали я сховаюсь, тим пізніше мене знайдуть. Хоча це, швидше за все, чистої води обман.

Слідом за кількома напівроздягненими красунями метнулася по білому мармуру. Так. Другий поверх. Але сходи ведуть ще далі, на третій...

Ні. Залишуся тут. Все одно рано чи пізно мене виявлять...

Пройшла ліворуч, де був спочатку просторий хол із французькими вікнами та балконом. З нього широкий проріз вів у їдальню, де виднілися накриті столи з фуршетом. А правіше відокремлювався коридор на кшталт готельного, бо видно були відчинені двері кімнат, що вели з нього.

Швидко минула кімнату з їжею. Не раніше зараз. Хоча, мабуть, пляшка води не завадила б. Але гаразд. Пізніше. Не помру. А ось у туалет треба сходити.

У коридорі було п'ять дверей, три ліворуч, дві праворуч.

Зазирнула в перші ж відчинені двері. Дві дівчини, що завернули сюди разом зі мною, пройшли далі. Ну і нехай. Я потім, може, також далі переберуся, тільки санвузол відвідаю.

Зайшовши до кімнати, озирнулася. Це була міні-вітальня, з чайним столиком, двома кріслами та зручним м'яким диваном, на який так і хотілося вмоститися.

Далі прохід вів у спальню, увійшовши в яку зупинила погляд на широкому ліжку з химерно-решітчастим узголів'ям.

Ну і де тут ховатись?

Ні. Спочатку – де санітарна кімната?

Вона виявилася за розсувними дверима поряд із гардеробом. Простора, з джакузі та біде, з подвійною раковиною та ексклюзивними кранами.

А ще пухнастими рушниками на поличці. І навіть банними халатами.

І якби за п'ять хвилин нас не почали шукати охочі до сексуальних ігрищ, то я б подумала, що потрапила на дуже крутий курорт. Тому що настільки затишна обстановка навіть трохи відволікала від мандражу та нереальної внутрішньої напруги.

Гаразд, треба вирішити інше питання. Де ж ховатися? Ось у цій кімнаті – де?
За диваном? За шторою? У гардеробі?

Ага, ще під ліжком. Як у анекдоті про коханців.

Тільки зараз я була героїнею зовсім не анекдоту. Скоріше, трагедії чи трагіфарсу.
І сховатись мені треба було дуже оперативно. Тому що поки що я розглядала обстановку - втратила дорогоцінний час. Найімовірніше, нікуди в інше місце я вже не встигну добігти.

І як краще ховатися, сидячи, лежачи? Адже стоячи довго не протягнеш, ну, максимум години дві. Тобто, виходить, краще примостити кудись свою п'яту точку, якщо я не хочу на неї пригод.

Наприклад, за диван. І просто лягти на підлогу. Як швидко мене знайдуть?

Ну, якщо хтось піде в спальню, то по дорозі назад - по-любому.

А якщо у шафу? Теж, ясна річ, туди заглянуть, почавши шукати.

А під ліжко?

Але чомусь саме до ліжка мені наближатися не хотілося. Погані передчуття, не інакше...

Тоді залишаються важкі портьєри, що звисають і у вітальні, і спальні. Де краще? І там же доведеться стояти!

Гаразд, спробую.

Хоча чомусь у голові клацнуло раптове запитання: а чи потрібно ретельно ховатися? Адже рано чи пізно мене все одно знайдуть. Або доведеться вийти з природної потреби. Або з голоду...

Знала, що через голод я б точно не стала виходити. Але сечовий міхур, як показує практика, в критичні моменти мені зовсім не товариш. Швидше, навпаки, зрадник.

Ну що? Тоді за штору. В спальні. За ту, що ближча до дверей. Так, щоб мене від входу не було видно, якщо раптом поворухнуся.

Стала, постаравшись злитися зі стінкою. Але вийшло погано. Ось добре було б заздалегідь почитати, де можна надійно ховатися. Напевно, в інтернеті і таке знайти можна... Але це якби я знала, що тут буде за вечірка...

Так. Тепер треба стояти тихо. За моїми попередніми підрахунками, кількість мисливців приблизно в півтора рази більша за кількість дівчат. Але деякі з них, напевно, захочуть спробувати дичину в компанії. Тому якщо мене не знайдуть зараз, то дівчат розберуть, і мисливці будуть зайняті. І можна буде поки що трохи розслабитися.

Але розслабитися зараз не виходило однозначно. Я була – вся очікування.

Більше того, за непрозорою тканиною я не бачила нічого, тому вся звернулася в слух. І гнітюча тиша, яку захотілося порушити, лунким ритмом віддавалася у вухах і голові.

Виходило, що почуття, які до цього ретельно мною відключаються, загострилися до рівня звіриних. Найменший шурхіт, найменший скрип...

Ну це ж якийсь кошмар.