Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Я знаю, що сплю. І крізь сон відчуваю, як хтось торкається мого обличчя. Проводить пальцями по щоці, губах, підборідді… стискає шию. У грудях починає пекти.
Хапонувши ротом повітря, різко розплющую очі. Крик застрягає в горлі, коли я бачу схилену наді мною темну постать. Шию здавлюють жорсткі пальці, повністю перекриваючи дихання. Я вигинаюсь, дряпаючись і намагаючись вирватися, вдихнути, вижити. Але в очах уже темніє.
− Думала, спекалася мене, сучко? – з ненавистю шипить мені в обличчя мій найгірший кошмар. Карі очі спалахують одержимим вогнем. − Думала, втекла?
О боги. Тільки не це! Потрібно вирватися! Тікати. Боротися.
Встромивши нігті в чоловіче плече, я замахуюся іншою рукою, щоб полоснути по обличчю. Але Влодек перехоплює моє зап'ястя, стискаючи так, що сльози виступають на очах. І вгризається в губи лютим поцілунком. Караючи. Принижуючи. Намагаючись показати свою владу.
Мене мало не вивертає. Не знаю, яким дивом мені вдається викрутитись і вдарити його ногою, відштовхуючи. Короткої миті, коли покидьок відволікається, мені вистачає, щоб нарешті відкотитися вбік.
− Сенде, − хриплю я. Але Сенда поряд немає. Лише прим'ята подушка.
− Звеш свого коханця? Забула, кому належиш насправді? − морозом пробирає отруйний сміх Ляльковода.
Зміїним ривком він кидається слідом за мною і за волосся витягує з ліжка. Притискає до себе, з глумливою усмішкою заглядаючи в очі.
− Я знайшов тебе, Міріам. Твої щити більше не ховають ні тебе, ні твою пернату сестричку. Вона, до речі, така ж необачна дурепа, якою була до свого перетворення. Якщо не хочеш, щоб їй скрутили шию, чекаю на тебе ввечері в Гулемі. Зустрінемось на центральній площі. Погуляла й досить. Настав час тобі повернутися до свого справжнього господаря. Буде мені такий подаруночок на Йоель, – гладить він мене по щоці. − Якщо покажеш себе гарною дівчинкою і не робитимеш дурниць, я навіть не сильно каратиму. А якщо ні… – він різко повертає мене спиною до себе, змушуючи подивитися на ліжко, – кров твого коханця буде на твоїх руках, Міріам.
І я задихаюсь від тваринного жаху, коли бачу Сенда, розкинутого на закривавлених простирадлах. На широких грудях зяє моторошна кривава рана, обличчя застигло, скляні очі дивляться в стелю.
− Ні-і-і! − вию, падаючи на коліна. Рвусь із ненависних рук, відчуваючи, як вмирає щось усередині. − Се-е-енд! Ні!
– Запам'ятай це почуття, моя віроломна сучка, – притискається Влодек губами до мого вуха. − Якщо знову робитимеш дурниці, воно переслідуватиме тебе все життя. Я знищу всіх, хто тобі хоч трохи дорогий. Як думаєш, скільки тобі знадобиться часу, щоб з'їхати з глузду остаточно?
І він зникає.
Отримавши свободу, я одразу кидаюся до Сенда. Від болю, що роздирає душу, мене трясе, як у припадку. Свідомість затьмарюється, розчиняючись у багряному тумані. Тремтячими руками тягнуся до коханого обличчя.
− Боги, ні. Молю вас, поверніть його, − плачу, гладячи запалі щоки. − Сенде, прокинься.
Це все я винна. Тільки я. Не можна було до нього приходити. Не можна було залишатися. Через мене його вбили.
− Мірі? − очі коханого різко розплющуються. Брови похмуро зсуваються до перенісся. − Що трапилося? − він стрімко сідає, хапаючи мене за плечі.
Морок нарешті розсіюється. Немов пелена з очей спадає, захльостуючи свідомість нищівним полегшенням. Тіло осідає на ліжко безсилою ганчіркою.
− Сенде, о небо, Сенде, ти живий, − судомно хапаю ротом повітря. Й зі схлипом кидаюсь йому на шию. Цілую його ошелешене обличчя, зрошуючи потоками сліз. – Живий. Слава богам.
− Маленька, − акуратно струшує мене за плечі наречений, − може, ти поясниш, що відбувається? З якого дива я раптом маю бути не «живим»?
– Мені… мені… наснилося, – видавлюю з себе, ховаючи обличчя у нього на шиї.
Мені наснилося. Але цього не станеться. Я не дозволю. Нізащо.
− Розкажеш? − гладить він мене по спині.
− Не можу.
Не можу я розповісти ні того, що побачила, ні того, яким чином Ляльководові вдалося пробратися в мої сни й показати таке.
− Не можеш, чи не хочеш? − рука Стенда завмирає в мене між лопатками. − Ти ж не повториш своєї помилки, Мірі?
− Сенде, я…
− Чи знову втечеш, нічого не пояснивши?
− Чому ти так вирішив? − замружуюсь до темних плям перед очима. Панічно боячись підняти голову і подивитися йому у вічі.
− Мене чуття рідко підводить, і зараз воно буквально кричить, що цей твій сон був неспроста і ти знову готова вдатися до свого улюбленого способу вирішення проблеми – втечі. І я навіть можу зрозуміти, чому ти обрала саме таку модель поведінки. Попри всі мої запевнення, довіра між нами – поки що надто тендітна річ. Але хочу нагадати, що ти мені дала слово. Обіцяла стати моєю нареченою та дружиною. А отже, залишитися в моєму домі і розділити зі мною життя. Розділити негаразди та радості. Тож припиняй все це і розповідай, що тобі наснилося, і чому.
− Мені наснився... він, − випалюю, коли аргументи Сендоа каменю на камені не залишають від моєї рішучості.
− Він? − завмирає. − Ляльковод?
Я мовчу. Нерви дзвенять напруженими струнами, нагадуючи, що далі заходити небажано, не можна, інакше буде відкат. Але й цього достатньо.
− Це ж був не простий сон, чи не так?
Мовчки хитаю головою. Коли справа стосується Влодека, простого нічого не буває.
− Він може таким чином зв'язуватися з тобою?
Киваю.
− А нашкодити?
− Не мені, − шепочу, мимоволі втискаючи голову в плечі. З цими обітницями подібні розмови для мене завжди як балансування на канаті над прірвою. Начебто я вже давно досить досвідчена, щоби пройти. Але ризик оступитися завжди існує.
− Оскільки мертвим ти побачила мене, гадаю, шантажував він тебе моїм життям.
− Не тільки твоїм.
− Бріенн?
Знову киваю.
− Думаєш, він її схопив? – похмуро уточнює Сенд.
− Не знаю. Це цілком можливо. Але з такою ж ймовірністю це може бути блеф, щоб залякати мене, − бурмочу, відчуваючи, як мене уже невблаганно починає покусувати внутрішня магія. Один невірний крок і болісної віддачі не оминути.
