Юджи - Ірина Муза
Я швидко одягла сукню, в яку можу вбратися сама без допомоги ічір і, вибігаючи з опочивальні, в дверях зіткнулася з Олфеєю.
- Ніколь, як добре, що я тебе зустріла, хотіла з тобою погратися. Мені стало зовсім нудно. Батько більше не дозволяє залишати замок. А я за стільки років уже вздовж і впоперек вивчила цей острів, буквально кожну шпаринку знаю. Мені б хотілося жити в Мікенії - вона величезна, там стільки всього цікавого... - почала малятко свою промову, але я була налаштована рішуче і мені довелося її засмутити.
- Вибач, малятко, але зараз я дуже поспішаю, давай поговоримо і пограємо разом трохи пізніше? - посміхнулася я дівчинці і погладила її по голові.
- Ну-у, і ти поспішаєш, няні мені набридли, у батька ніколи немає для мене часу, я думала, ти ніколи мені не відмовиш, ми ж подруги? - навряд чи Олфея дивилася мультик про Шрека, але очі в неї зараз були як у відомого кота.
- Це дуже важливо... - почала я, Олфея зрозуміла, що я не купилася на її жалісливі погляди і тепер уже щиро засмутилася.
- Може, ти знаєш дорогу до вашого храму, де живе один дуже старий жрець? - зіщуливши очі, запитала я тоном змовника.
- Звичайно знаю! - зраділа вона, - якщо тобі потрібно туди, то я проведу тебе найкоротшим шляхом, про нього тільки я і Пауль знаємо, ходімо скоріше! - надихнулася дитина, і мені довелося буквально бігти за дівчинкою. Хто такий Пауль, я не знаю, але немає часу з'ясовувати.
Ми майже бігли. Олфея справді вела мене закутками, ми покинули замок через таємний вхід, будинки, що нам траплялися, були порожніми, і врешті-решт біля підніжжя скелі ми побачили храм. Я стрімголов підбігла до нього, було в мене передчуття, що мені потрібно поспішати, ніби має статися щось, і не обов'язково хороше.
Олфея зупинилася біля входу. Двері були відчинені, і я навіть бачила жерця, що сидів біля вівтаря спиною до мене, в позі лотоса. Можливо, медитував.
- Ну ось, жрець у молитвах, тепер ще й чекати доведеться... а ось і тато! - перевела свій погляд мені за спину Олфея. Я поспішила обернутися.
- Ніколь! Чому ви мені не повідомили, що збираєтеся до храму? Я б вас супроводжував! - Вінс був зараз якийсь дивний, ось він начебто і ввічливо посміхався, а очі бігали - він або бреше, або про щось переживає.
- Як бачите, я дісталася сюди за допомогою вашої доньки, тож усе нормально... - аж надто він переживав.
- Якби ви дочекалися мене, то я б повідомив вам, що жрець присвячує цей час молитвам, його ніхто не сміє турбувати, та й реагувати на вас він не буде... треба дочекатися, коли він закінчить, а це станеться лише завтра на світанку! Ходімо! - Вінс простягнув мені руку... ох і не сподобалася мені зараз ця його посмішка... я майже вклала свою руку в його, як сильний порив вітру перемістив мене з місця, і я стояла вже у храмі, біля мене стояв жрець, вбраний у білу рясу, яка приховувала його тіло і голову.
- Залиште нас! - почула я голос у себе в голові, гадаю, те саме почули і Вінс із його дочкою, адже в них були такі ж ошелешені обличчя, як і в мене. Вінс і Олфея навіть із місця не зрушили, тоді таким самим сильним поривом вітру двері храму зачинилися, і ми лишилися зі жерцем удвох.
- Прошу вибачення, але я дуже на вас чекав і не хочу, щоб нам завадили! - знову фраза прозвучала в мене в голові.
- Чому я не чую ваш голос? - вголос я поставила йому запитання.
- Жерці Юджі народжуються безмовними! - Потім жрець здивував мене тим, що ставши на коліна, низько вклонився мені, головою торкаючись підлоги, де зовсім поруч були мої ноги.
- Мені пощастило особисто зустрітися з вами, Юджі! - пояснив він так свою поведінку, а мені здалося, що він так зі мною привітався. Дуже дивне привітання, ніби я богиня якась.
- О, впевнений ви щось велике! - сказав жрець, чим ще більше схвилював мене. Невже й думки читає?
- Щось?
- Ви сьоме втілення богині Юджі, матері всього сущого... - приголомшив мене жрець. Богині? Це він серйозно?
- Я сподівалася знайти у вас відповіді на мої запитання. Хочу зрозуміти, що зі мною не так, і що за магією я володію, - пояснюю я свою позицію, пропускаючи сказану ним фразу.
Жрець скинув капюшон своєї ряси, і я здивувалася його зовнішньому вигляду, точніше - голові. Капюшон ряси настільки закривав його обличчя, що відкритою зоною залишалася лише чомусь синя борода. Зараз жрець стояв переді мною у всій красі. Голова була чисто поголена, прикрашали її дві широкі сині смужки у вигляді хреста. Можу припустити, що перша смуга йшла через усе його тіло, і видима мені частина починалася з потилиці і йшла через усю лису голову, обличчя і йшла вниз після шиї та грудей. Друга смуга, видима мені, йшла від плеча, продовжуючи малюнок через всю голову до вуха, і, мабуть, малюнок повторювався також з іншого боку. По суті, мені було добре видно тільки хрест на лисині і широку смугу, завширшки десь сім сантиметрів, що проходила через очі, ніс, рот і спускалася на груди. Самі ж очі світилися синьо-білим кольором.
Загалом, картина трохи моторошна, і тепер зрозуміло, чому він приховує глибоко під рясою своє обличчя і тіло.
Очі жерця спалахнули білим кольором, і весь храм став добре освітлюваний за допомогою невеликих яскраво-білих куль на стінах. Жрець пройшов уперед до вівтаря, і я пішла за ним. Увагу привернула фігура на вівтарі - напівоголена богиня з палицею і довгим волоссям, що розвівається. Обличчям вона була смутно схожою на мене. Мурашки пішли по моєму тілу.
- Я розповім вам, о єдина, найсвятіша Юджі те, що знаю сам, - ми ще ближче підійшли до вівтаря, і мої емоції різко прийшли до норми. Спокій замінив їх. Це місце дивовижне. Тут мені дуже добре, жодних зайвих думок. Готова вислухати жерця, я навіть розслабилася, його зовнішність мене вже не лякала і не бентежила, я приймала її як належне.
- Я хочу знати, хто я така! - жрець чемно вклонився і почав пояснювати.
- Юджі - найдавніша і єдина відома нам божественна раса. Найдавніші руни говорять про те, що саме Юджі створили порядок життя таким, яким він є зараз. Єдина живе в кожній новій втіленій Юджі, а відбувається це в середньому кожні два тисячоліття. Остання Юджі переродилася всього півтори тисячі років тому, тому ваша поява була передчасною. У мене є своя версія, але про це пізніше... Чи то від нудьги, чи то від інтересу шоста, єдина Юджі взяла крихітну частинку первинної магії стихій, вибрала вподобану їй людину, вселила її в неї і почала за нею спостерігати. Молодий чоловік був вельми не поганий собою, але занадто амбітний. Упевнений, не ці риси Юджі хотіла б бачити, але все одно продовжувала мовчки спостерігати. Прийшов час, і чоловік одружився, незабаром на світ з'явився малюк. Хлопчика назвали Гофем. Той самий, я думаю, ви вже про нього чули. Цей хлопчик був особливим, і проявлялося це одразу, в перші ж дні його життя. Батько і мати не розуміли дар, яким володів малюк, і забороняли йому використовувати його. Але час минав. Хлопчик ріс, але, на жаль, був самотній. І мати, і батько відвернулися від нього, бо боялися, а друзів у нього не було. Мало того, він став вигнанцем, ніхто не хотів із ним зв'язуватися, адже варто вивести юнака з себе, як винуватець несподівано може отримати каменем по голові, впасти в калюжу, і його вбрання загориться. Він ріс зломленим і розлюченим. Юджі продовжувала спостерігати за хлопчиком, і минуло ще кілька років перед тим, як вона вирішила зустрітися з ним особисто, щоб пояснити йому його здібності. А можливо, вона все ж відчувала провину, що її необачний вчинок майже занапастив життя невинній душі.
