Тектоніка почуттів - Ерік-Емманюель Шмітт
ДІАНА: Мамо!
РІШАР: Вони прийдуть надовго?
ДІАНА: Ні, це просто візит ввічливості.
РІШАР: Тоді я почекаю. Хто це такі?
ДІАНА: З матір’ю я познайомилася багато років тому під час відрядження до Румунії. А коли дізналася, що вона переїхала до Парижа з донькою, то вирішила виявити гостинність і запросити їх на чай. Словом, це може бути доволі нудно.
РІШАР: Дуже на це сподіваюся. То коротшою буде ваша розмова.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Трапився мені замолоду один румун. О, такий красень, темноволосий! А які дивовижні світлі очі із блискітками — щось поміж мигдалево-зеленим і перламутрово-сірим! А пальці які в нього були тонкі! Ах, які пальці!
ДІАНА (уриває її): Мамо, до чого тут це?!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти сказала, що та пані з Румунії — і я пригадала єдиного знайомого мені румуна. Хоч я й стара, та все ж намагаюся брати участь в розмові.
ДІАНА: Не вельми вдало.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Одразу видно, що ти не була з ним знайома.
ДІАНА: Очевидячки ні! І знайомитися не збираюсь. Отже...
МАДАМ ПОММЕРЕ: О, не так швидко! Він же міг бути твоїм батьком.
ДІАНА: Дякую за уточнення, але це я вже зрозуміла. Сподіваюся, він таки не мій батько?
МАДАМ ПОММЕРЕ (зітхаючи із жалем): Ні...
Дзвонять у двері.
ДІАНА: А ось і вони!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Поки ти прийматимеш своїх румунських подруг, я побуду у себе в кімнаті. Ти ж не заперечуватимеш?
ДІАНА: Аж ніяк.
РІШАР: А я залишуся, щоб ми разом спекались їх якомога швидше. Добре?
ДІАНА: Гаразд.
Діана виходить, щоби зустріти гостей.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Не розумію, чому моя донька так налаштована проти чоловіка, який міг би стати їй батьком: повірте, дуже солідний був пан! Чудова партія. Ідеальні зуби. Майстерний танцюрист. Осина талія. Зі смаком добрані краватки. Вишиті шовкові камізельки. І розмовляв він мінімум шістьма мовами.
Поки вона виправдовується, Рішар подає їй руку, щоб провести до її кімнати.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Закинути йому можна було тільки одне: носив забагато каблучок, на кожному пальці! Та все ж увечері він знімав їх усі і клав на нічний столик, як порядна людина...
Вони виходять.
Повертається Діана з Еліною і Родікою.
Румунки вбрані дуже ошатно — Родіка через це видається старшою, а Еліна ще привабливішою.
ДІАНА (голосно): Заходьте, прошу!
РОДІКА: О, мадам Поммере, це так люб’язно з вашого боку!
ДІАНА: Ну що ви, це ж такі дрібниці...
РОДІКА: Відколи ми в Парижі, то буваємо мало де.
Заходить Рішар.
РІШАР: Доброго вечора.
Румунки здригаються, мов дві весталки, збентежені появою чоловіка. Вони підводяться, ніяковіючи.
РОДІКА: Ви тут у родинному колі, а ми заважаємо...
ЕЛІНА: Нам ліпше піти...
РОДІКА: Не хочемо вам докучати...
Рішар уриває їхнє белькотіння:
РІШАР: Ви аж ніяк не докучаєте.
Він роздивляється Еліну. Ця юна врода зненацька заспокоює його. Він усміхається.
РІШАР: Вимагаю представити нас за всіма правилами!
ДІАНА: Рішаре, представляю тобі мадам Родіку Ніколеску та її доньку... (До Еліни.) Даруйте, як ваше ім’я?
ЕЛІНА: Еліна.
Рішар галантно цілує ручки дамам, але довше він схиляється над ручкою Еліни.
РІШАР: Мене звати Рішар Дарсі. Я друг Діани. Щирий приятель.
ДІАНА: Щирий приятель? Ти вперше так називаєш себе!
РІШАР (хмурніє): Хіба не так кажуть, коли двоє щиро спілкуються?
І це зауваження показує, що збентежений вродою Еліни Рішар прагне встановити відстань між собою і своєю колишньою коханою, продемонструвати свою свободу. Діана, хоч і сприймає це майже як удар кинджалом, удає, що згодна, і звертається до румунок:
ДІАНА: Про родинне коло не йдеться, адже Рішар мені ні чоловік, ні наречений!
РІШАР (до Еліни): Ви у Парижі проїздом?
ЕЛІНА: Ні, ми щойно сюди переїхали. Я вивчаю літературу в Сорбонні.
РІШАР: Кого досліджуєте зараз?
ЕЛІНА: Альфреда Мюссе.
РІШАР (не подумавши): Мюссе?! Дивний вибір...
ЕЛІНА: Чому?
РІШАР: Бо це застарілий автор.
ЕЛІНА: Автор старіє лише тоді, коли його не сприймає молодь.
РІШАР: Що спільного має Мюссе з сучасною молоддю — досвідченими матеріалістами, які ні у що не вірять?
ЕЛІНА: Він дає нам стимул, заохочує нас, утішає — адже він був таким, як і ми!
Рішар зворушений ідеалізмом і завзяттям дівчини. Він припиняє кпини і звертається до неї вже м’якше:
РІШАР: Невже? І чому ж він вас учить, скажіть на милість?
Вона червоніє.
ЕЛІНА: О ні, я не забиратиму у вас час!
РІШАР: Та ні, прошу, кажіть!
ЕЛІНА: Боюся, що я висловлю написане ним гірше за нього...
Родіка заохочує Еліну, вдаючи матір, яка пишається своєю донькою.
РОДІКА: Еліно, ану прочитай нам щось із Мюссе!
ЕЛІНА: Мамо, це ж смішно!
РОДІКА: Чому? Зовсім ні! Почитай!
ДІАНА: Ми з радістю послухаємо вас, Еліно. Знаєте, без вас Мюссе — це просто назва площі або бульвару.
РІШАР: Так, прошу, будь ласка!
Еліна вдає, ніби піддається тільки вмовлянням Рішара. Ніяковіючи, почервонівши, вона ніби присвячує цей текст йому.
ЕЛІНА: «Усі чоловіки — брехливі, перемінні, нещирі, велеречиві, пихаті й ліниві, зневажливі й хтиві; а всі жінки — зрадливі, чванливі, штучні, доскіпливі і порочні; весь світ — бездонний риштак, де вовтузяться різні почвари, скочуючись із гір гною; та є все ж у світі одна священна й висока правда — це союз двох недоладних, недосконалих істот. У коханні можна часто помилятися, ранитися, почуватися нещасливим; і все ж ми кохаємо, і коли опинимося край могили, зможемо озирнутися і сказати собі: я так страждав, я не раз оступався, однак я кохав. Жив саме я, а не штучна істота, витворена моїми пихою й нудьгою. Я — кохав!»
Рішар їсть Еліну очима — це так очевидно, що вона зрештою опускає очі.
Діана й Родіка, помітивши це, змовницьки перезираються.
Рішар підводиться, та миттю відчуває біль у спині. Жінки бачать гримасу болю, однак не насмілюються допомогти йому.
Тож він спирається на стіну і збирається з силами так, ніби нічого не сталося.
РІШАР: І цей текст заохочує вас, Еліно?
ЕЛІНА: Так.
РІШАР: До чого, якщо не секрет?
ЕЛІНА: До любові...
РІШАР (замріяно): О, до любові...
6. Мансарда. Коридор
Рішар — у пальто, рукавичках, з пакетами в руках — стоїть перед дверима квартири, де віднедавна мешкають румунки.
Він вимагає, аби Родіка погодилася на його присутність і подарунки.
РІШАР: Та годі вам, мадам Ніколеску!
РОДІКА: Ні, я не дозволю вам увійти!
РІШАР: Хоч подарунки візьміть.
РОДІКА: Ні за що!
РІШАР: Візьміть!
РОДІКА: Ми
