Тектоніка почуттів - Ерік-Емманюель Шмітт
ДІАНА: Не має значення, у кайф мені довколишній світ чи не в кайф — я приймаю його таким, який він є, і засукаю рукави. Я не вірю в те, що людей можна змінити — ще менше в доцільність цих змін; ба гірше — я остерігаюсь політиканів, які претендують робити це: саме такі обертаються на диктаторів. Ні я, ні ви, мадам Ніколеску, не в змозі реформувати все людство! Однак ми можемо поліпшити закони, зробити їх менш лицемірними. Я пишу цей звіт лише для того, аби переконатися, що ваші права, ваше здоров’я і вашу гідність не зневажають.
РОДІКА: Що ж, тоді — бінго! Коли не боїтеся брудної роботи, то ви потрапили до потрібного місця!
Діана вказує на вродливу юнку — таку витончену, рафіновану, але з понуреним поглядом.
ДІАНА: Хто вона?
РОДІКА: Оця? Одна бідолаха!
ДІАНА: А більше?
РОДІКА (зневажливо): Її тут «інтелектуалкою» кличуть. Повія, яка годинами може читати напам’ять вірші! Уявляєте, як це корисно у нашій роботі?
ДІАНА: Давно не бачила такої вроди.
РОДІКА (похмуро): Справді? Ви думаєте, як і решта клієнтів!
ДІАНА: Яка ж вона сумна...
РОДІКА: І добре! Хоч щось від неї відштовхує...
ДІАНА (замислено): Представите нас?
РОДІКА (здивовано): «Представити»? (Знизує плечима.) Гей, Еліно! Ходи сюди. Ходи сюди, Еліно! Хутчіш!
Дівчина й оком не веде.
Родіка й Діана підходять до неї.
РОДІКА: Представляю тобі мадам Поммере, депутатку, вона про нас пише звіт, аби політики потім поліпшили нам життя. Привітайся з нею!
ЕЛІНА (байдуже): Доброго вечора, мадам.
ДІАНА: Доброго вечора.
Діана марно намагається спіймати погляд Еліни.
РОДІКА: Я сказала, що ти знаєшся на віршах. Стільки віршів знати напам’ять! А вивчила ти їх у Румунії.
Еліна стоїть з таким самим байдужим виглядом.
РОДІКА: Покажи їй!
ЕЛІНА: Я втомлена.
РОДІКА: Слухай, ти, мерзото, ану покажи швиденько, щоби вона розуміла, що в Румунії є і такі, як ти!
ЕЛІНА: Я живу не в Румунії.
РОДІКА: Ах ти ж тупа корово! Буде ж добре, якщо одна з нас покаже, що теж знається на культурі. Це лише допоможе справі.
ЕЛІНА: Я — стомлена!
РОДІКА: Яка ж ти вперта! (До Діани.) Вибачте їй, мадам. Коли вона тільки пішла до університету в Бухаресті вивчати літературу, якісь «добрі люди» запропонували їй взяти участь у програмі о-пер у Франції, пообіцявши, буцімто вона зможе вступити тут до університету, відкрити для себе Париж, книгарні, бібліотеки, театри... Та щойно вона спустилася з літака, її зґвалтували, побили, відібрали документи та виставили на тротуар. Класика!
ДІАНА (обурено): Треба скласти заяву!
Еліна ще нижче опускає голову. Родіка відповідає за неї:
РОДІКА: Як скласти заяву, коли в тебе немає документів? Коли ти — нелегал? Коли усвідомлюєш, що, коли про це дізнаються, то виконають погрози?
ДІАНА: Які погрози?
РОДІКА: Привезти до Франції її молодшу сестричку і також поставити на тротуар! Класика!
Еліна, почувши це, робить різкий рух, що виказує її пригнічений стан, та миттю опановує себе і абстрагується від дійсності.
Діані ця історія припадає до серця.
ДІАНА: Це просто жахливо! Я докладу всіх зусиль, аби вам допомогти! Мій звіт буде дуже красномовним, я донесу його до всіх, послідовно, крок за кроком, від комісії до комісії, він потрапить до кулуарів Національної асамблеї — і я не заспокоюся, поки не примушу їх до реформи, до поліпшення!.. І повірте мені: це не хвастощі і не передвиборчі обіцянки!
РОДІКА: О, я вам вірю! Дякую, мадам!
ДІАНА (обернувшись до юнки): Я дуже співчуваю вам, Еліно, і хоча в цю мить це нічого не може змінити, знайте — я з вами!
Еліна ж ніби не чує її.
Діана не намагається достукатися до неї і збирається йти.
Та щойно вона робить кілька кроків, як Еліна спиняє її.
ЕЛІНА: Заждіть! Я прочитаю вам вірші.
РОДІКА (роздратовано): Еліно, уже не треба! Та й пізно вже для поезії!
Діана усміхається Еліні та схвильовано каже:
ДІАНА: Із задоволенням послухаю!
ЕЛІНА: Це вірш Шарля Бодлера. Я вивчила його вже тут.
Еліна, обернувшись обличчям до світла, починає декламувати.
ЕЛІНА:
Якщо ви стрінете в химерному убранні
Її — скрадається на вулиці безславній
Підбитим голубом, що гнеться від картань,
Підбори збиті тягне поміж калабань.
Не кидайте, панове, ні кляття, ні сміття
В лице нечистій нарум’яненій — не смійте:
Богиня Голодівка в зимні вечори
Звеліла підкидать спідницю догори.
Мандрьоха ця — то все моє багатство нині,
Коштовність, перла, і царівна, й герцогиня,
В її обіймах колисання пойняло,
І відживили руки серденько теплом.
І осяйна, чиста, неначе мадонна, Еліна дочитує вірші зі сльозами на очах.
Діана не відводить від неї схвильованих очей.
3. У Діани
Рішар у вечірньому вбранні, елегантний, похмурий, спокусливий ввалюється до вітальні Діани з пляшкою шампанського та бере два бокали.
РІШАР (до куліс): Шампанське!
ДІАНА (з-за куліс): Шампанське?
РІШАР: Так, шампанське!
ДІАНА (з-за куліс): Є привід?
РІШАР: Перш ніж піти до ресторану, маємо відсвяткувати!
Він натискає на кнопку — і лунає музика, південноамериканський джаз, і Рішар робить кілька танцювальних па. Він чуттєво, з хуліганською грацією кружляє у танці.
ДІАНА (заходить): Що ми святкуємо?
Вона має просто неперевершений вигляд.
Рішар, не відводячи від неї захопленого погляду, наближається, вигинаючись, і простягає бокал.
РІШАР: Чесність!
Вона вишуканим рухом бере бокал.
РІШАР: Цими бульбашками ми ховаємо нетривалі почуття, що єднали нас.
ДІАНА: За наші ілюзії!
РІШАР: За втрачені ілюзії!
Вони цокаються.
У їхніх взаєминах є щось сухе, силуване.
Зробивши ковток, Діана сідає на бильце фотеля.
ДІАНА: Ти думав колись про це? Як ми житимемо, якщо кохання в одному з нас згасне, а в другому ще іскритиме?..
РІШАР (сміється): О, це буде непросто!..
ДІАНА: Тільки уяви — твоє кохання триватиме довше за моє...
РІШАР: Жах!
ДІАНА: Чи навпаки...
РІШАР (сміється ще гучніше): Трагедія!
ДІАНА: А й справді, трагедія...
Рішар, захопившись музикою, підхоплює Діану і запрошує її до танцю. Вони лише вдають, ніби танцюють, але їхні спільні рухи дають зрозуміти, що кохатися їм було добре і спогад про це ще не залишив їхні тіла.
ДІАНА: А в кому з нас кохання померло швидше?
Рішар мовчки робить кілька па, потім, ніби пірнаючи стрімголов у воду, кидає:
РІШАР: Боюся, що це був би я!
ДІАНА: Он як? Ага! І чому ти так кажеш, цікаво?
РІШАР: З твого боку я не бачив ознак охолодження, однак у собі я їх відчував. Упродовж
