Тектоніка почуттів - Ерік-Емманюель Шмітт
ДІАНА: Викручуйся сам! Мені огидне те, що ти мені пропонуєш!
Рішар кидається до неї, обіймає, застосовує всю свою фізичну силу, аби здолати її опір.
РІШАР: Діано, якщо ти мене залишиш, то я пропав! Якщо не підеш туди першою, то я побіжу до них, висаджу двері, увірвуся всередину і в тому стані, в якому я нині, не знаю, що буде... (Із запалом.) Благаю тебе, Діано, заради нашої дружби!
ДІАНА: Гаразд.
Він сконфужено цілує їй руки.
ДІАНА (збентежено): Хіба я не янгол? Покажи мені іншу жінку, яка погодилася б на таке!
РІШАР: Дякую! Ти мій єдиний справжній друг! Коли ти підеш до них?
ДІАНА: Завтра.
РІШАР (ніжно випитуючи її): Завтра? Увечері? Чи удень?
ДІАНА (піддаючись): Гаразд, піду завтра вранці!
РІШАР: Дякую, Діано! Ти врятувала мені життя. Тепер я трохи посплю. Або принаймні спробую.
Він цілує її і виходить.
Діана стоїть, замислившись.
Через якусь мить заходить мадам Поммере, тримаючи в руках слуховий апарат, куди намагається вставити батарейки.
МАДАМ ПОММЕРЕ: То ти сама? А мені здалося, що я чула розмову!
Вона розчарована і легенько постукує по апарату.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Мій лікар каже, ніби я зовсім глуха, але насправді все навпаки: я чую те, чого не чують інші!
Діана ніяк не реагує.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, таким був і старець Тіресій — сліпим ясновидцем. Певно, слід повісити на сходах табличку: «Мадам Тіресій, слухачка тиші, вловлювачка згаслих голосів, шукачка зниклих душ». Гарна ідея, еге ж? Це могло б вирішити мої фінансові проблеми...
Вона помічає, що замислена Діана її не слухає.
МАДАМ ПОММЕРЕ: От ти, наприклад, не глуха, але мене не чуєш! (Махає перед нею руками.) Агов, це я, фея Дінь-Дінь!
Так і не отримавши відповіді, вона ляскає у долоні. Діана оговтується.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Дивний у тебе вигляд. Якась ти насуплена.
ДІАНА: Саме так. Щойно я втратила будь-яку повагу до кохання.
11. Мансарда
Родіка й Еліна на світанку схвильовано никають своїм помешканням. Щойно зачувши кроки Діани, вони кидаються до дверей.
ЕЛІНА: Рішар повернувся?
ДІАНА: Так.
ЕЛІНА: З ним усе гаразд?
ДІАНА: Ні. Має кепський вигляд.
ЕЛІНА: О Господи...
ДІАНА: Мені він видався дуже стомленим... Хвороба бере своє...
Вона наголошує на цих словах, не відводячи очей від Родіки, яка похилила голову, пригнічена підозрами, висловленими напередодні.
ЕЛІНА: Він про мене забув?
ДІАНА: Намагався. (Якусь мить мовчить.) Але це йому не вдалося.
Вона обертається й розкриває Еліні обійми.
ДІАНА: Еліно, він хоче взяти з вами шлюб!
Еліна радісно скрикує і кидається до Діани, вдячно обіймає її.
Родіка, повагавшись трохи, присоромлено бурмоче:
РОДІКА: Даруйте мені... Я помилилася. Щодо всього помилилася. Як завжди... Усе моє життя — самі лише помилки...
12. У кімнаті Діани
Лунає «Марш» Мендельсона.
Діана стоїть перед вікном, звідки ллється скупе смеркання. Вона сама, і вона п’є, зажурено п’є віскі. Певно, це вже не перша склянка...
Мадам Поммере, здивована музикою, заходить до кімнати, з цікавістю підходить до колонок. Вона думає, що помилилася, тож трясе свій слуховий апарат і перевіряє, чи правильно все почула.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Я не помилилася: ти що, слухаєш «Весільний марш»?
ДІАНА: Так. Це найкумедніша з відомих мені мелодій.
МАДАМ ПОММЕРЕ: А ти не сплутала часом з військовим маршем?
ДІАНА: Ні, я не сплутала.
МАДАМ ПОММЕРЕ: А тобі відомо, доню, що оці акорди на органі лунають, коли дядечко, вдягнений, мов пінгвін, і панійка, перебрана на безе, плентаються до вівтаря, де кюре квапливо єднає їх?
ДІАНА: Так.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ага! І тобі це здається кумедним?
ДІАНА: Цей веселий приспів, що лунає перед кожною невідворотною катастрофою — хіба знайдеться щось іронічніше?
Мадам Поммере стенає плечима.
МАДАМ ПОММЕРЕ: З цього я роблю висновок, що ти досі відмовляєшся йти за Рішара?
ДІАНА: Правильний висновок.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Доню, моя бідолашна доню... Однак... Безліч слів крутиться на язиці... тому я ліпше помовчу...
ДІАНА: Мамо, йди спати.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти переказала моє побажання Рішару? Сказала, щоби він більше не призначав тобі побачень у себе? Я давно вже його не бачила. Ви обоє — такі егоїсти! Мені дуже бракує Рішара...
ДІАНА: Так, я переказала йому твою скаргу. Він просив вибачити його.
МАДАМ ПОММЕРЕ (приголомшена): Вибачити?! (Зітхає.) Рішар просить мене вибачити його... Ніколи не старій, доню, чуєш? Не роби так, як зробила я: не старій!
Виходить.
Дзвонить телефон, і Діана вимикає «Марш».
ДІАНА: Слухаю? А, це ти, Рішаре... Усе гаразд? Чудово. Ні, я не хочу. Знаю, Рішаре, я знаю, що ви з Еліною хотіли б, щоби сьогодні я була поруч із вами, однак — як я вже казала тобі — мені не хотілося б зустріти там тих, які переконані, буцімто я воліла би бути на її місці. Так... Не смійся! Дехто так думає. Авжеж, ти, ясна річ, знаєш, що це не так, адже я завжди тобі відмовляла... та я не хочу відчувати на собі цей погляд, сповнений жалощів або іронії... Що ж. Будьте щасливі! Міцного вам шлюбу. Поцілуй Еліну від мене. Від мене — це означає у щічку, чуєш? Бувай.
Поклавши слухавку, Діана робить музику гучнішою і наповнює склянку віскі.
13. У Рішара
Той самий «Марш», однак повільний, солодкавий, виконаний у стилі джазу.
Рішар у домашньому халаті. Він щасливий, зі скуйовдженим волоссям. Його очі блищать, тіло виснажене найпрекраснішою зі втом — тією, що охоплює після палкої ночі.
Десята ранку.
Рішар готує тацю зі сніданком для Еліни — і спершу ставить квітку у склянку.
Раптом дзвонять у двері. Рішар зиркає на екран відеоспостереження і бачить Діану.
Він ошелешений, та все ж натискає на кнопку, щоби впустити її.
Поки вона піднімається, він, як і раніше, поводиться, як закоханий, що турботливо збирає тацю для жінки, яка залишилась у ліжку.
Заходить Діана.
РІШАР: Діано, я... я здивований...
ДІАНА: Я заважаю?
РІШАР (сміється): Це ж ранок шлюбної ночі!
ДІАНА: Я в курсі.
РІШАР: Що сталося?
ДІАНА: Власне, саме це й сталося. Прийшла запитати, як минула ніч.
РІШАР: Але ж... але... (Сміється.) Ти справді заради цього прийшла?
ДІАНА: Авжеж.
РІШАР: Тільки для цього?
ДІАНА: Так.
РІШАР (із захватом): Ти неймовірна... (Відповідає на її запитання.) Що ж, добре, навіть дуже добре. Надзвичайна ніч!
Він збентежений і заходиться навколо таці зі сніданком.
