Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Коли він прокинувся, вже сходило сонце; могила заступала його собою, а воно, стараючись бризнути світлом на світ, напружено посилало своє проміння на всі боки і заливало обрій золотом. Єгорушці здалося, що воно було не на своєму місці, бо вчора воно сходило ззаду, за його спиною, а сьогодні більше ліворуч… Та й уся місцевість не схожа на вчорашню. Горбів уже не було, а всюди, куди не глянеш, тяглася без краю бура, невесела рівнина, де-не-де на ній здіймалися невеликі могили і літали вчорашні граки. Далеко спереду біліли дзвіниці і хати якогось села; з нагоди неділі хохли сиділи дома, пекли і варили — це видно було з диму, який ішов з усіх димарів і сизою, прозорою запоною висів над селом. У прогалинах між хатами і за церквою синіла річка, а за нею туманилась далечінь. Але ніщо не скидалося так мало на вчорашнє, як дорога. Щось надзвичайно широке, розмашисте і богатирське тяглося степом замість дороги; то була сіра смуга, добре вкочена і вкрита пилом, як усі дороги, але завширшки на кілька десятків сажнів. Своїм простором вона дуже здивувала Єгорушку і навіяла йому казкові думки. Хто нею їздить? Кому потрібен такий простір? Незрозуміло і дивно. Можна, справді, подумати, що на Русі ще не перевелися величезні люди, які широко ступають, як-от Ілля Муромець і Соловей Розбійник, і що не вимерли ще богатирські коні. Єгорушка, глянувши на дорогу, уявив штук із шість високих колісниць, що мчать поряд, на зразок тих, які він бачив на малюнках у священній історії; запряжені в ці колісниці шестірки диких, шалених коней своїми високими колесами здіймають до неба хмари куряви, а коней поганяють люди, які можуть снитися або виростати в казкових думках. І як би ці постаті пасували і до степу, і дороги, коли б вони існували!

З правого боку дороги на всьому її протязі стояли телеграфні стовпи з двома дротами. Стаючи все меншими і меншими, вони коло села зникали за хатами і зеленню, а далі знову з’являлися в ліловій далині у вигляді дуже маленьких, тоненьких паличок, схожих на олівці, встромлені в землю. На дротах сиділи яструби, кібчики і ворони й байдуже дивилися, як рухалася валка.

Єгорушка лежав на самому задньому возі і міг тому бачити всю валку. Усіх підвід у валці було близько двадцяти, і на кожні три підводи припадало по одному погоничеві. Коло заднього воза, де був Єгорушка, ішов дід з сивою бородою, такий самий худий і низенький, як о. Христофор, але з обличчям бурим від смаги, суворим і задумливим. Дуже можливо, що цей дід не був ні суворим, ні задумливим, але його червоні повіки й довгий гострий ніс надавали його обличчю суворого, сухого виразу, — який буває в людей, що звикли думати завжди про серйозне й на самоті. Як і на о. Христофорі, на ньому був крислатий циліндр, але не панський, а повстяний і бурий, схожий скоріше на зрізаний конус, ніж на циліндр. Ноги в нього були босі. Мабуть, за звичкою, набутою в холодні зими, коли не раз, певно, доводилося йому мерзнути біля валки, він на ходу ляскав себе по стегнах і притупував ногами. Помітивши, що Єгорушка прокинувся, він подивився на нього і сказав, зіщулюючись, як від морозу.

— А, прокинувся, молодчику? Синком Іванові Івановичу доводишся?

— Ні, племінник…

— Іванові Івановичу? А я ось чобітки скинув і босоніж стрибаю. Ніжки в мене хворі, застуджені, а без чобіт воно виходить вільніше… Вільніше, молодчику… Тобто без чобіт… Виходить, племінник? А він хороша людина, нічого… Дай боже здоров’я… Нічого… Я про Івана Івановича… До молокана поїхав… О, господи помилуй!

Старий і говорив так, начебто було дуже холодно, з зупинками і не розтуляючи як слід рота; і губні приголосні вимовляв він погано, заїкаючись на них, наче в нього замерзли губи. Звертаючись до Єгорушки, він ні разу не усміхнувся і здавався суворим.

Далі за дві підводи йшов з батогом у руці чоловік у довгому рудому пальті, в кашкеті і в чоботях з опущеними халявами. Цей був не старий, років під сорок. Коли він оглянувся, Єгорушка побачив довге червоне обличчя з ріденькою цапиною борідкою й губчатою гулею під правим оком. Крім цієї, дуже негарної гулі, в нього була ще одна особлива прикмета, що різко впадала у вічі: в лівій руці держав він батіг, а правою вимахував так, начебто диригував невидимим хором; часом він брав батіг під пахву і тоді вже диригував обома руками й щось гудів собі під ніс.

Дальший за ним підводчик являв собою довгу, прямолінійну постать з дуже похилими плечима і з плоскою, як дошка, спиною. Він тримався рівно, начебто марширував або проковтнув аршин, руки в нього не метлялися, а звисали, як рівні палиці, і ступав він якось дерев’яно, на зразок лялькових солдатиків, майже не згинаючи колін і намагаючись робити крок якнайширший; коли старий або власник губчатої гулі робили по два кроки, він устигав зробити лише один, і тому здавалося, що він іде повільніше за інших і відстає. Обличчя його було зав’язане ганчіркою, і на голові стирчало щось схоже на чернечу скуфіку; одягнений він був у коротку хохлацьку чумарку, всю всіяну латками, та в сині штани навипуск, а взутий у личаки.

Тих, що були далі, Єгорушка вже не розглядав. Він ліг на живіт, розкопирсав у паці дірочку і знічев’я почав сукати з вовни ниточки. Дід, що йшов унизу, виявився не таким суворим і серйозним, як можна було гадати, дивлячись на його обличчя. Раз почавши розмову, він уже не припиняв її.

— Ти куди ж їдеш? — спитав він, притупуючи ногами.

— Учитися. — відповів Єгорушка.

— Учитися? Ага… Ну, поможи, царице небесна. Так. Розум добре, а два краще. Одній людині бог один розум дає, а другій — два розуми, а іншому й три… Іншому три, це правда… Один