Тектоніка почуттів - Ерік-Емманюель Шмітт
ДІАНА: Тобто чоловік і жінка завжди чужі одне одному?
МАДАМ ПОММЕРЕ: Певна річ! І саме тому все здавна так чудово працює!
ДІАНА: Еге ж, саме тому воно й не працює...
МАДАМ ПОММЕРЕ (владно): Спитай у нього!
ДІАНА: Не буду! Це викаже моє хвилювання.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Спитай!
ДІАНА: Не буду! Надто боюся відповіді.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Діано, годі вже давати репліки замість нього! Спитай у нього! Але так, по-жіночому... Не прямо... Будь хитрішою... Веди так, ніби йшлося б про тебе: «Рішаре, любий, а ти помітив, що я позіхаю, коли ми читаємо разом? Що я вже не біжу, як раніше, до тебе, коли ми не бачимось кілька годин? Що, обіймаючи тебе, я вже не роблю тобі боляче?». І так далі. І подивишся, як він відреагує.
Хоча Діані до вподоби мамина порада, вона все ж тремтить від хвилювання.
ДІАНА: Мамо, я ніколи раніше не прив’язувалася до чоловіків так, як до нього!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Знаю, доню. І це — ще одна причина позбавитися дурних сумнівів, які затуманюють свідомість.
ДІАНА: Гадаєш?
МАДАМ ПОММЕРЕ: Слухай сюди: на тебе чекає неабияка несподіванка!
ДІАНА: Іще одного розчарування я просто не переживу.
Цієї миті повертається Рішар із газетами під пахвою. Він не встигає зауважити дивних поглядів жінок — обидві миттю прибирають звичної постави. Мадам Поммере, аби відволікти увагу Рішара, кидається до нього.
МАДАМ ПОММЕРЕ: А ось і Рішар зі своїми газетами! Завжди одне й те саме — газети! Дедалі більше й більше газет!
РІШАР: Згоден, авжеж, це як наркотик! Я без них обійтися не можу, щодня біжу по нові. Типова поведінка хворої людини.
МАДАМ ПОММЕРЕ: На мою думку, ви навіть не підозрюєте, навіщо читаєте це.
РІШАР (пробігаючи очима заголовки): Прошу?
МАДАМ ПОММЕРЕ: Ви хоч якесь задоволення від читання газет отримуєте? Чи трапляється вам щось краще за решту?
РІШАР: По понеділках. Бо по неділях мене позбавляють газет.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Так і знала — це абсолютна залежність! Бідний мій хлопчику, як же мені вас шкода!
РІШАР: О невдячна, хіба не я постачаю вас удосталь кросвордами?
МАДАМ ПОММЕРЕ: Кожному відомо, що газети вигадали, аби ми могли розгадувати кросворди. Бо яка з них ще користь? Новини, що змінюються щодня, факти, що застарівають наступного ж дня, літери, що втрачають сенс щогодини — невже це здається вам справді вартим уваги?
РІШАР: Усе змінюється. Весь час, щодня. І лише ви не в змозі прийняти це.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Та-та-та! Я не збираюся занурюватися з вами у суперечку — не той у вас рівень.
Він вибухає сміхом перед таким неприхованим нахабством.
РІШАР: Схиляюся перед вами, мадам.
МАДАМ ПОММЕРЕ: До зустрічі.
РІШАР: До зустрічі, чарівна пані!
Чи то грайливо, чи то галантно він цілує їй руку. Мадам Поммере, підбадьорена такими щасливими стосунками з чарівним зятем, пирскає, перш ніж ушитися геть.
Рішар вибирає кілька газет і простягає Діані.
РІШАР: Тримай, це твої.
ДІАНА: Дякую.
Сідають читати.
Рішар цілковито занурюється у зміст шпальт, Діана ж тим часом нудьгує.
ДІАНА: Рішаре, ти серйозно казав, що «все змінюється весь час»?
РІШАР (слухаючи її впіввуха): З твоєю матінкою я нечасто буваю серйозним. А що?
ДІАНА: «Усе змінюється весь час, щодня». Ти справді так думаєш?
РІШАР: Безперечно!
ДІАНА: Як би я хотіла, щоб це було не так!
До цієї миті Рішар, захопившись читанням, не вважав за потрібне відповідати; однак почувши останні слова Діани, він обернувся до неї і помітив похмурий вираз її обличчя.
РІШАР: Що вже сталося?
ДІАНА: Рішаре, я давно хочу зізнатись тобі...
Пауза. Він хвилюється.
РІШАР: І? Що далі?
ДІАНА (розсміявшись, уникає відповідати): Та ні, нічого, даруй! Ліпше мені помовчати б ...
РІШАР: Діано, це було перше, про що ми домовилися: про все одне одному розповідати.
Він з явним чоловічим авторитетом, узявши її за руки, примушує підкоритися; Діана збентежена й має слухатися Рішара. Аби набратися сміливості, вона відходить від нього, похиляє голову і починає зміненим від хвилювання голосом:
ДІАНА: Ти помітив у мені зміни?
Рішар на неї дивиться і не відповідає.
Пауза.
Діана тремтить.
ДІАНА: Таки помітив...
РІШАР (стривожено): Про що ти кажеш?
ДІАНА: Авжеж, помітив! Ти зауважив, що іноді я позіхаю, коли ми читаємо поруч. Що я вже не біжу, як раніше, назустріч, коли ми не бачилися кілька годин. Що вже не роблю тобі боляче, як обіймаю. Що спокійно переживаю твої поїздки у справах, які розлучають нас...
Він приголомшено дивиться на неї; якби він не сидів у цю мить, то, напевно, впав би.
Діана ж не помічає болю, якого завдає Рішарові. Навпаки, його мовчання вона трактує як відсутність аргументів для спростування; моментально розлютившись, вона веде далі:
ДІАНА: Спершу я вимагала, щоби ми залишалися самі удвох; потім ми стали виходити в місто, раз на тиждень, раз на два вечори, — а тепер я в захваті від того, що ми вечеряємо у друзів. Ти це помітив?
Напружена лунка пауза. Рішар полотніє, достоту небіжчик. Вона ж відчайдушно тисне далі.
ДІАНА: Я вже не наполягаю на тому, щоби ми проводили разом всі ночі. Легкий нежить, важка для травлення страва, дрібка роботи, незначна втома — будь-що годиться, аби попросити тебе переночувати у себе вдома.
Вона уважно дивиться на нього. А він, спітнівши, збліднувши, вирячивши очі, не ладен поворушитись.
ДІАНА: Ти помітив, що я вже не така весела? Я втратила апетит, я не п’ю, їм лише тому, що так треба, сплю дуже мало. Чому мене так часто вабить самота? Уночі я запитую себе: чи це справді він? Чи це справді я? Він змінився? Начебто ні. Менше звертає уваги на мене? Таж ні! Отже, змінилася я. Що ж сталося? Звісна річ, це тільки симптоми — але симптоми чого?
Вона, виснажена й знервована, замовкає.
Зворушений Рішар підводиться, підходить до Діани, бере її за руку, підносить руку до вуст і пристрасно цілує; потім знесилено падає до її ніг.
РІШАР (розпачливо): Обожнюю тебе...
ДІАНА: Що, перепрошую?!
РІШАР: Обожнюю тебе, Діано, люблю тебе дедалі дужче!
Вона червоніє, сподіваючись на продовження цієї преамбули: невже вона помилилася?
ДІАНА: Як? Після того, що я сказала?
РІШАР (захоплено): Ти виняткова жінка!
ДІАНА: Прошу?!
РІШАР (зі сльозами на очах): Ти вища за інших!
ДІАНА: Що?
РІШАР: Я на тебе не заслуговую. До речі,
