Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Ремсден. Ну, не сумуйте! (Октавій стримує себе й ховає хустку). Отак добре. А тепер дозвольте мені дещо сказати вам, що повинно вас утішити. Коли я бачив його востаннє — це було в оцій самій кімнаті — він сказав мені: «Тейві благородний юнак з чесною душею, і коли я бачу, яка батькам подяка від рідних синів, то відчуваю, наскільки кращий він був для мене, ніж рідний син». Он що! Хіба це не заспокоює вас?

Октавій. Містере Ремсден, я не раз чував від нього, що на ввесь світ він знав одну справді благородну людину — і це був Ребук Ремсден.

Ремсден. О, тут він був не безсторонній. Ми, бачте, давні друзі. Та не тільки це він говорив мені про вас. Але я не знаю, чи слід мені переказувати вам те.

Октавій. Вам краще знати.

Ремсден. Це щось таке, що стосується його дочки.

Октавій (палко, нетерпляче). Енні! О, скажіть, скажіть мені це, містере Ремсден!

Ремсден. Гаразд. Він казав, що він кінець кінцем навіть радий, що ви не його син, бо — він думав — у майбутньому Енні й ви... (Октавій миттю червоніє). Бачте, може мені й не слід було казати цього вам. Але він казав це цілком серйозно.

Октавій. О, коли б тільки я знав, що можу сподіватись! Ви знаєте, містере Ремсден, що мене не цікавлять ані гроші, ані те, що люди звуть «становищем». І я не можу примусити себе цікавитись боротьбою за них. Анна — людина вишуканої вдачі, але вона так звикла до того оточення, що відсутність честолюбства у людини вважає за велику ваду. Їй відомо, що, піди вона за мене, їй доведеться ввесь час силувати себе не червоніти від того, що успіхи мої на цьому шляху такі мізерні.

Ремсден (підводячись і стоячи спиною до каміна). Дурниця, мій хлопче, дурниця! Ви занадто скромний! Що вона в її літа знає про справжню ціну людини? (Серйозніше). Крім того, вона на диво покірлива дівчина. Бажання її батька для неї святе. Чи вам відомо, що тільки вона виросла з дитячих літ, — я певен, і жодного не було випадку, коли б вона щось зробила зі свого бажання. Ні, бо завжди: «тато хоче, щоб я...» або «це татусеві не до вподоби...» Це у неї майже вада. Я не раз казав їй, що слід їй вже навчитись думати самостійно.

Октавій (хитаючи головою). Я не міг би просити її піти за мене заміж тільки тому, що її батько жадав цього.

Ремсден. Гаразд, може, й так. Ні, звичайно, що так. Я це розумію. Напевно, ви не могли б. Але якщо ви її здобудете незалежно від того, то для неї буде велике щастя — здійснити батькове бажання і своє. Що? Але ви свататимете її, так?

Октавій (з сумною веселістю). У всякому разі, я обіцяю вам, що ніколи в світі нікого іншого не свататиму.

Ремсден. О, вам і не доведеться. Вона згодиться, мій хлопче, хоча (тут він раптом робиться серйозним) — ви маєте одну велику хибу.

Октавій (тривожно). Що то за хиба, містере Ремсден? Чи краще спитати, яка з моїх багатьох хиб?

Ремсден. Я вам скажу, Октавію. (Він бере зі столу книжку в червоній палітурці). У моїй руці примірник найбезславнішої, найскандальнішої, найзловмиснішої та найпаскуднішої з книжок, яким пощастило якось уникнути того, щоб кат прилюдно спалив їх. Я не читав її; я не хочу споганити свій розум такою мерзотою, але я прочитав рецензії газет. Та мені досить і самої назви. (Читає). «Порадник і кишеньковий попутник революціонера» Джона Таннера Ч. К. Д.-Б. — Члена Класу Дармоїдів-Багатирів.

Октавій (з посмішкою). Але Джек...

Ремсден. Бога ради, не звіть його Джеком під моєю стріхою! (Гнівно кидає книжку на стіл. Потім, трохи заспокоївшись, він проходить повз стіл до Октавія і звертається до нього поважно, з переконанням). Октавію, я знаю, що мій друг-небіжчик не помилявся, коли мав вас за благородну людину. Мені відомо, що цей Таннер був вашим шкільним товаришем, і що ви, пам’ятаючи шкільну приязнь, вважаєте за свій обов’язок стояти за ним. Але я прошу вас зважити нові обставини. В сім’ї мого друга вас мали за рідного сина. Ви там жили, тому й вашого приятеля не могли там не прийняти. Через вас цей Таннер і учащав туди із самого дитинства. Він звав Енні, як і ви, пестливим ім’ям. Так! Поки її батько був живий, — це було його діло, не моє. Він мав цього Таннера за хлоп’я; його думки й погляди смішили його, як капелюх дорослого на дитячій голові. Але тепер Таннер — людина доросла, як і Енні. І батько її помер. Нам точно ще не відомі розпорядження його духівниці, але він не раз обговорював її зі мною; і я так мало сумніваюся в тім, що духівниця призначає мене на Енніного опікуна, як маю вас перед себе. (Тоном наказу). І ось я кажу вам — вперше й востаннє — я не можу й не хочу дозволити, щоб Енні через вас водила товариство з цією людиною. Це не гарно, неможливо, і цьому треба покласти край. Що ви гадаєте для цього зробити?

Октавій. Але сама Енні казала Джекові, що він, яких би думок не додержувався, буде завжди бажаним гостем в їхній господі, бо він знайомий її любого батька.

Ремсден (втративши терпіння). Ця дівчина зовсім схибнулася на виконанні своїх дочірніх обов’язків! (Він, наче роз’ярілий бик, кидається в напрямкові Джона Брайта, але в лиці останнього не знаходить ніякого співчуття. Під час дальшої розмови він з великим обуренням позирає на Герберта Спенсера, який реагує на це ще холодніше). Пробачте, Октавію, але є й край терпінню товариства. Вам відомо, що я не педант, я не забобонна людина. Вам відомо, що я тільки Ребук Ремсден, тоді як інші, що куди менш зробили, додали до свого ім’я титули. А чому? Тому, що я стояв за рівність усіх та свободу совісти, а вони плазували перед церквою та аристократією. Вайтфілда й мене завжди обминали через мої проґресивні погляди. Але анархізм, вільне кохання тощо — я заперечую... Якщо я буду Енніним опікуном, їй доведеться познайомитись з обов’язками щодо мене. А я не хочу цього, я не дозволю! Вона