Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

Клеопатра (тріпочучи). Його ім’я?

Цезар. Буде воно — Марк Антоній. (Вона кидається йому в обійми).

Руфій. Поганий з тебе ділок, господине, коли міняєш Цезаря на Антонія.

Цезар. Тепер ти задоволена?

Клеопатра. А ти не забудеш?

Цезар. Не забуду. Прощай. Не думаю, щоб ми ще раз зустрілися. Прощай. (Він цілує її в лоб. Вона в розпачі й починає хлипати. Він іде до корабля).

Римські Солдати (в ту мить, коли він ставить ногу на сходи). Хай живе Цезар! Прощай!

Він доходить до корабля і махає рукою на відповідь Руфієві.

Аполлодорій (до Клеопатри). Не треба сліз, найдорожча царице: вони пронизують серце твого слуги. Він ще колись повернеться.

Клеопатра. Я не сподіваюсь. Але я не можу не плакати. (Вона махає Цезареві хусткою, і корабель починає рушати).

Римські Солдати (вихоплюючи мечі й підносячи їх угору). Хай живе Цезар!

Людина і надлюдина

Дія перша

Ребук Ремсден сидить у своєму кабінеті, переглядаючи ранкову пошту. Чепурний і солідно мебльований кабінет свідчить, що Ремсден — людина заможна. Ніде й порошинки не побачите. Тут, мабуть, не менш як дві покоївки і служниця унизу, та ще й економка нагорі, що не дасть їм сидіти без діла. Маківка Ребукової голови — і та ніби відполірована: сонячного дня він міг би на віддалі геліографувати свої накази військові, просто киваючи головою. Але крім цього полиску, ніщо не нагадує в ньому військового. Бо тільки в цивільному активному житті люди й набувають такої поважности, такої упевнености в пошані від усіх, відважного, але тепер — після перемоги над опозицією — вже не войовничого й витонченого обрису вуст, набувають далі права на комфорт, першенства і влади. Він більш ніж просто високопоставлена людина: він перший серед високопоставлених, голова над директорами, найстарший із членів Ради і перший серед старшини.

Чотири пучечки волосся металево-сивого кольору, які вже скоро стануть білі, як риб’ячий клей, і вже навіть трошки скидаються на нього, ростуть двома симетричними парами над вухами й там, де сходяться його розвинені щелепи. На ньому чорний сурдут, білий жилет (надворі чудовий весняний день) та штани, не чорні й не сині, одного з тих незчисленних перехідних відтінків, яких надав убранню сучасний фабрикант, щоб гармоніювало воно зі світоглядом респектабельних людей. Він ще не виходив сьогодні, тому на ньому пантофлі, але черевики уже стоять напоготові на килимку біля каміна. Ми не бачимо ані камердинера, ані секретаря зі стенографічними нотатками та друкарською машинкою, а тому й робимо висновок: наскільки мало змінився хатній побут нашої великої буржуазії, незважаючи на нові моди, звичаї та спритність різних залізнично-готельних товариств (що за дві гінеї, включаючи й вартість проїзду в обидва кінці, постачають вам щотижневий дводенний відпочинок справжнього джентльмена в Фолкстоні).

Скільки йому може бути років? Це питання важливе на початку ідейної драми, бо тут усе залежить від того, коли він був юнаком — за шістдесятих чи вісімдесятих років. Насправді він народився року 1839 і був монотеїстом та прихильником вільної торгівлі з самого дитинства й еволюціоністом з часу виходу з друку «Походження видів». Отже, він завжди вважав себе за передового мислителя та реформатора, що сміливо й одверто боронить свої думки. Сидячи біля письмового бюрка, він мав праворуч вікна на Портлендський майдан. Крізь ці вікна, як з авансцени, цікавий глядач може бачити його профіль, оскільки не заважають штори; ліворуч од нього внутрішня стінка з величною шафою для книжок й дверима, що не зовсім посередині, а трохи далі. Під стіною проти нього на підставках стоять два бюсти: ліворуч — Джона Брайта, праворуч — Герберта Спенсера. Між ними висять: ритований (різьблений, дереворит) портрет Річарда Кобдена, збільшені світлини Мартіно, Гекслі і Дж. Елліота, автотипи алеґорій Воттса (бо Ребук вірує в мистецтво з усією серйозністю людини, що не розуміється на ньому) і відбиток Дюпонової ґравюри — «Амфітеатр красних мистецтв» Деляроше, де подано всіх великих людей усіх епох; на стіні, за його спиною, над вішалкою висить родинний портрет, почорнілий і невиразний. Близько стола стоїть стілець для ділових відвідувачів. Ще два стільці стоять під стіною між бюстами.

Входить служниця і подає візитівку якогось відвідувача. Ребук бере її і радо киває. Гість, очевидно, бажаний.

Ремсден. Проси.

Служниця виходить і вертається з відвідувачем.

Служниця. Містер Робінсон.

Містер Робінсон — молода людина, надзвичайно приємна з виду. Йому, здається, тільки й бути першим коханцем, бо неможливо припустити, що друга така принадна чоловіча постать з’явиться в отій самій п’єсі. Стрункий, пропорційний статурою; елеґантний, жалобний убір; невеличка голова та правильні риси; гарні маленькі вуса; ясні, прозоро-щирі очі, свіжий, здоровий рум’янець молодости; гарно зачесане блискуче волосся, не кучеряве, але густе й гарного темного кольору; добродушна дуга брів, високе чоло й гарно загострене підборіддя, — все свідчить, що ця людина кохатиме й страждатиме згодом. А що він і тоді не втратить своєї симпатичности, цьому запорукою й чарівлива щирість, і стримано-палка послужливість, що характеризують його як людину взагалі чудової вдачі. Тільки-но він увійшов, на Ремсденовому обличчі з’явились батьківська любов і привітність, які, як і личить, поступилися сумові, скоро юнак наблизився до нього теж із сумом, що позначався на лиці так як в жалобному вбранні. Ремсденові, видно, відома причина горя. Гість мовчки підходить до столу; тоді старий підводиться і теж мовчки стискує через стіл йому руку: довге й любовне стискання, що саме говорить про недавнє горе, спільне для обох.

Ремсден (стискуючи руки востаннє і підбадьорюючи). Так, так, Октавію, така наша спільна доля. Всіх нас це колись має спіткати. Сідайте!

Октавій сідає на стілець, що для відвідувачів. Ремсден займає своє місце.

Октавій. Так: усіх нас це має спіткати. Але я так багато йому завдячував. Він для мене зробив стільки, скільки лише рідний батько міг би зробити, коли б він живий був.

Ремсден. У нього, бачте, не було свого сина.

Октавій. Але він мав дочок, а проте був так само добрий до моєї сестри, як і до мене. І смерть його прийшла так несподівано! Я все збирався віддячити йому; мені хотілось, щоб він знав, що я ніколи не приймав його піклувань, як щось