Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Пауза.

І, пам’ятаю, всі радіють, а чого радіють, й самі не знають.

Лопахін. Колись дуже добре було. Принаймні, лупцювали.

Фірс (не почувши). Ще б пак. Мужики при панах, пани при мужиках, а тепер всі нарізно, нічого не зрозумієш.

Гаєв. Помовч, Фірсе. Завтра мені треба до міста. Обіцяли познайомити з якимсь генералом, який може дати під вексель.

Лопахін. Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви процентів, будьте певні.

Любов Андріївна. Це він марить. Ніяких генералів нема.

Входять Трофимов, Аня і Варя.

Гаєв. А ось і наші йдуть.

Аня. Мама сидить.

Любов Андріївна (ніжно). Іди… Іди… Рідні мої… (Обнімає Аню й Варю). Якби ви знали обидві, як я вас люблю. Сідайте поруч, от так.

Всі сідають.

Лопахін. Наш довічний студент уже з панночками ходить.

Трофимов. Не ваше діло.

Лопахін. Йому п’ятдесят років незабаром, а він і досі ще студент.

Трофимов. Облиште ваші безглузді жарти.

Лопахін. Чого ж ти, чудак, гніваєшся?

Трофимов. А ти не чіпляйся.

Лопахін (сміється). Дозвольте вас поспитати, як ви про мене розумієте?

Трофимов. Я, Єрмолаю Олексійовичу, так розумію: ви багата людина, незабаром будете мільйонером. От як в розумінні обміну речовин потрібний хижий звір, який поїдає все, що трапляється йому^на дорозі, так і ти потрібний.

Всі сміються.

Варя. Ви, Петю, розкажіть краще про планети.

Любов Андріївна. Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.

Трофимов. Про що де?

Гаєв. Про горду людину.

Трофимов. Ми вчора говорили довго, але ні до чого не договорились. В гордій людині, у вашому розумінні, є щось містичне. Можливо, ви й маєте рацію по-своєму, але коли міркувати попросту, без витівок, то яка там гордість, чи є в ній смисл, коли людина фізіологічно побудована недосконало, коли в своїй величезній більшості вона брутальна, нерозумна, глибоко нещаслива. Треба перестати захоплюватись собою. Треба б тільки працювати.

Гаєв. Все одно помреш.

Трофимов. А хто знає. І що значить — помреш? Може, в людини сто чуттів, і від смерті гинуть тільки п’ять відомих нам, а решта дев’яносто п’ять залишаються живі.

Любов Андріївна. Який ви розумний, Петю!..

Лопахін (іронічно). Страх!

Трофимов. Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжне для нього зараз, колись стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає правду. У нас, в Росії, поки що працює надто мало людей. Величезна більшість тої інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки що не здатна. Називають себе інтелігенцією, а слугам говорять «ти», з мужиками поводяться як з худобою, вчаться погано, серйозного нічого не читають, нічогісінько не роблять, про науку тільки базікають, на мистецтві розуміються мало. Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а проте у всіх перед очима робітники харчуються препогано, сплять без подушок, по тридцять, по сорок в одній кімнаті, всюди блощиці, сморід, вогкість, моральна нечисть… І, мабуть, усі хороші розмови у нас тільки для того, щоб замилити очі собі й іншим. Покажіть мені, де в нас ясла, про які так багато й часто говорять, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, а насправді їх нема зовсім. Є тільки бруд, паскудство, азіатчина… Я боюсь і не люблю занадто серйозних фізіономій, боюсь серйозних розмов. Краще помовчимо!

Лопахін. Розумієте, я прокидаюсь о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, в мене весь час гроші свої й чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іноді, коли не спиться, я думаю: «Господи, ти дав нам величезні ліси, безмежні лани, глибоченні обрії, і, живучи тут, ми самі мусили б по-справжньому бути велетнями…»

Любов Андріївна. Вам забагнулось велетнів… Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.

В глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.

Любов Андріївна (замислено). Єпіходов іде…

Аня (замислено). Єпіходов іде.

Гаєв. Сонце зайшло, панове.

Трофимов. Так.

Гаєв (неголосно, ніби декламуючи). О природо дивовижна, ти виграєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш в собі буття ї смерть, ти живеш і руйнуєш…

Варя (благально). Дядечку!

Аня. Дядю, ти знову!

Трофимов. Ви краще дуплетом жовтого в середину.

Гаєв. Я мовчу, мовчу.

Всі сидять замислені. Тиша. Чути тільки, як тихо бурмотить Фірс. Раптом лунає віддалепий звук, наче з неба, звук обірваної струни, завмираючий, сумний.

Любов Андріївна. Що це?

Лопахін. Не знаю. Мабуть, десь у шахтах обірвалася баддя. Але десь дуже далеко.

Гаєв. А може, птиця яка-небудь… ніби чапля.

Трофимов. Або пугач…

Любов Андріївна (здригається). Неприємно чомусь.

Пауза.

Фірс. Перед нещастям так само було: і сова кричала, і самовар гудів безперестану.

Гаєв. Перед яким нещастям?

Фірс. Перед волею.

Пауза.

Любов Андріївна. Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані), У тебе на очах сльози. Що тобі, дівчинко? (Обіймає її).

Аня. Це так, мамо. Нічого.