Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Трофимов. Ліпота!

Варя (до Трофимова). Студент мусить бути розумним! (Лагідно, з сльозами). Який ви стали некрасивий, Петю, як постаріли! (До Любові Андріївни, вже без сліз). Тільки от без діла не можу, мамонько. Мені щохвилини треба щось робити.

Входить Яша.

Яша (ледве стримуючись од сміху). Єпіходов більярдний кий зламав!.. (Виходить).

Варя. Чого це Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих. людей… (Виходить).

Любов Андріївна. Не дражніть її, Петю, ви ж бачите, їй і без того тяжко.

Трофимов. Занадто вже вона запопадлива, не в свої справи втручається. Все літо не давала спокою ні мені, ні Ані, боялась, щоб між нами роман не виник… Яке їй діло? І до того ж я приводу не подавав, я такий далекий від пошлості. Ми вищі над кохання!

Любов Андріївна. А я ось, мабуть, нижча за кохання. (Дуже стурбована). Чому немає Леоніда? Тільки б довідатись: чи проданий маєток, чи ні? Нещастя уявляється мені таким неймовірним, що якось навіть не знаю, що думати, розгублююсь… Я можу зараз закричати, можу дурницю вчинити. Рятуйте мене, Петю. Та говоріть-бо що-небудь, говоріть…

Трофимов. Чи проданий сьогодні маєток, чи ні — хіба не однаково? З ним давно вже скінчено, немає вороття назад, заросла стежка. Заспокойтесь, люба. Не треба себе дурити, треба хоч раз у житті глянути правді просто у вічі.

Любов Андріївна. Якій правді? Ви бачите, де правда й де неправда, а я ніби втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо розв’язуєте всі важливі питання, але скажіть, голубе, чи це не тому, що ви ще молоді, що ви не встигли ще перестраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитесь вперед, і чи не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, бо життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтесь, будьте великодушні хоч на кінчику пальця, пожалійте мене. Я ж тут народилась, тут жили мої батько й мати, мій дід, я люблю цей дім, без вишневого саду я не розумію свого життя, і коли вже так треба продавати, то продавайте й мене разом із садом… (Обіймає Трофимова, цілує його в лоб). Тут же бо мій син утонув… (Плаче). Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.

Трофимов. Ви знаєте, я від усієї душі співчуваю.

Любов Андріївна. Але треба це інакше, інакше сказати… (Витягає хусточку, на підлогу падає телеграма). У мене сьогодні так тяжко на серці, ви не можете собі уявити. Тут гамір, дрижить душа від кожного звуку, я вся дрижу, а піти до себе не можу, мені самій у тиші страшно. Не судіть мене, Петю… Я вас люблю, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянусь вам, тільки ж, голубчику, треба ж учитися, треба скінчити курс. Ви нічого не робите, тільки доля кидає вас з місця на місце, так це дивно… Адже правда? Так? І треба ж щось з бородою зробити, щоб вона росла як-небудь… (Сміється). Смішний ви!

Трофимов (піднімає телеграму). Я не бажаю бути красенем.

Любов Андріївна. Це з Парижа телеграма. Щодня одержую. І вчора, і сьогодні. Цей дикий чоловік знову захворів, знову з ним погано… Він просить пробачення, благає приїхати, і справді-таки мені слід би поїхати в Париж, побути біля нього. У вас, Петю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, безталанний, а хто там догляне його, хто стримає його від помилок, хто подасть йому вчасно ліки? І що ж тут ховатися чи мовчати, я кохаю його, це ясно. Кохаю, кохаю… Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Потискує Трофимову руку). Не думайте, Петю, поганого, не кажіть мені нічого, не кажіть…

Трофимов (крізь сльози): Ради бога, простіть за одвертість: він же вас обібрав!

Любов Андріївна. Ні, ні, ні, не треба говорити так… (Затуляє вуха).

Трофимов. Він же негідник, тільки ви одна не знаєте цього! Він негідник, нікчема…

Любов Андріївна (розгнівавшись, але стримано). Вам 26 років або 27, а ви й досі гімназист другого класу!

Трофимов. Нехай!

Любов Андріївна. Треба бути мужчиною, у ваші роки треба розуміти тих, хто кохає. І самому треба кохати… треба закохуватись! (Сердито). Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистьошка, смішний дивак, виродок…

Трофимов (з жахом). Що вона каже!

Любов Андріївна. «Я вищий над кохання!» Ви не вищий над кохання, а просто, як каже наш Фірс, недотепа. У ваш вік не мати полюбовниці!..

Трофимов (з жахом). Це жахливо! Що вона говорить?! (Хутко йде до зали, схопившись за голову). Це жахливо… Не можу, я піду… (Виходить, але зразу ж повертається). Між нами все кінчено! (Виходить до передпокою).

Любов Андріївна (кричить навздогін). Петю, чекайте! Чудна людина, я пожартувала! Петю!

Чути, як у передпокої хтось поквапно йде по сходах і враз з гуркотом падає вниз. Аня і Варя скрикують, але слідом чути сміх.

Любов Андріївна. Що там таке?

Вбігає Аня.

Аня (сміючись). Петя зі сходів упав! (Вибігає).

Любов Андріївна. Який дивак цей Петя…

Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, та ледве він прочитав кілька рядків, як з передпокою чути звуки вальсу, і читання уривається. Всі танцюють. Проходять з передпокою Трофимов, Аня, Варя і Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Ну,