Тектоніка почуттів - Ерік-Емманюель Шмітт
РІШАР: Навіщо ви це мені кажете? І чому це кажете ви, а не Еліна?
РОДІКА: Бо вона поклялася мовчати. Вважає, що ліпше ви будете зневажати її і далі, аніж дізнаєтеся про свою хворобу.
РІШАР: Але я не хворий!
РОДІКА: Ви впевнений?
РІШАР: Звісно!
РОДІКА: Я так і думала: ви здоровий.
РІШАР: Та ясна ж річ! (Раптом його осяває здогад.) Ну, принаймні, я так думаю... сподіваюся на це... бо я...
Він стривожено зупиняється і белькоче, мацаючи спину, яка досі болить.
РІШАР: Я не хворий. Принаймні... не аж так хворий...
РОДІКА: Саме це я і бачила: ви не помрете...
РІШАР: Я не... що?! Не помру?!
Тривога Рішара така заразлива, що Родіка вимушена повернутися назад.
РОДІКА: Хіба кілька місяців тому вас не оглядали?
РІШАР: Так, оглядали. Однак результати були негативні... раку не виявили.
РОДІКА: Чому ж тоді у вас болить спина?
РІШАР: Фантомні болі. Сколіоз, на який я страждаю ще з дитячих років. Нічого страшного.
РОДІКА (не переконана, але вдає, ніби він її переконав): Що ж, у такому випадку...
У Рішара раптом стається напад паніки.
РІШАР: Мені сказали б про це!
РОДІКА: Вони не зобов’язані.
РІШАР: Зобов’язані. Мені сказали б... Хтось обов’язково сказав би... Лікарі... Або Діана... Хіба можна про таке брехати?
РОДІКА (скептично): Та невже!
Рішар хапається за поперек.
РІШАР: Узагалі мені ліпше... (повторює це, намагаючись переконати себе) мені ліпше... я не хворий... мені ліпше...
Та насправді він аж спітнів від страху.
16. У парку
Еліна чекає, сидячи на лаві серед зеленого квітучого парку, що відлунює криками дітей.
З’являється Рішар. Еліна підводиться.
Зворушені зустріччю, вони ніяковіють, роздивляються одне одного, зберігаючи відстань.
РІШАР: Чим займаєшся?
ЕЛІНА: Працюю у хлібній крамниці.
Западає тиша.
Вона ледве наважується підняти на нього очі.
ЕЛІНА: А ти? Тебе начебто не було...
РІШАР: Так. Я щойно повернувся. Із Африки.
ЕЛІНА: З Африки? Знову Африка! Ти ще не стомився від цього?
РІШАР: Навпаки. Відпочив.
ЕЛІНА: Почуваєшся добре?
РІШАР: Фізично?
ЕЛІНА: Так, фізично.
РІШАР: Усе гаразд.
Еліна уважно слухає його.
ЕЛІНА: А як спина?
РІШАР: Еліно, ти мене розпитуєш, мов медсестра. Гадаєш, я справді хворий?
ЕЛІНА: Та ні... Вибач.
Рішар дивиться на неї майже зі вдячністю через цю брехню.
РІШАР: Ти здогадуєшся, чому я попросив про побачення?
ЕЛІНА (здригається): Ні.
РІШАР: Бо так і не почув пояснень від тебе.
Еліна ніяковіє.
РІШАР (ніжно): Які виправдання ти знаходиш собі? Бо я переконаний, що винною ти себе не вважаєш...
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Ні, не вважаєш.
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Людину так чудернацьки задумано, що вона легко перекладає тягар власних помилок на інших людей; або ж шукає порятунку в пом’якшувальних обставинах.
ЕЛІНА: Це не про мене.
РІШАР: Еліно, я хотів би почути, як ти сама собі розповідаєш нашу історію.
Вона дивиться на нього з тривогою і переляком.
ЕЛІНА: Так, як і ти!
РІШАР (з любов’ю): Знову обманюєш.
Вона переможено похиляє голову, не здатна щось заперечувати.
РІШАР: Ти сама як вважаєш — ти мені зрадила?
ЕЛІНА: Я була щира. Увесь цей час. Мусила була симулювати — але закохалась у тебе. І я хотіла, Рішаре, щоб ти був щасливий — усім серцем хотіла! Часом навіть я забувала, ким насправді була. (Обертається до нього.) Я знаю, я не мала на це права, моя помилка в тому, що я приховувала від тебе все це, та в усьому іншому я не обманювала тебе! Якби ти повірив мені...
РІШАР: Невже ти вважала, що правда ніколи не випливе на поверхню? (Вона мовчить.) Ти так вважала?
ЕЛІНА: Я приховувала б її від тебе так довго, як тільки можна.
РІШАР: Аж до моєї смерті?
ЕЛІНА (знічено виправляє його): Ні, до моєї смерті!
Він дивиться на неї, ніби вивчає. Вона уникає його погляду.
Розчулений незграбною брехнею Еліни, Рішар заспокоюється.
РІШАР: Еліно, я хочу сказати тобі дві речі.
Вона опускає очі.
РІШАР: Перша: я дізнався про себе одну таємницю... щодо мого здоров’я...
Еліну охоплює паніка.
ЕЛІНА: Як?! Тобі це відомо?
Рішар ствердно хитає головою.
ЕЛІНА: Але як? Дуже боліло, правда? Ти сильно страждаєш?
РІШАР: Ні, Родіка розповіла.
ЕЛІНА: От дурепа! Вона не мала права!
Рішар глибоко вдихає і зваженим тоном веде далі:
РІШАР: Еліно, мене щойно обстежили ще раз, я все перевірив — я цілком здоровий. Ось результати, поглянь.
Еліна хапає документи.
РІШАР: Як бачиш, раку в мене немає.
ЕЛІНА: Але ж... точно все гаразд? Я хочу сказати... чи не могли від тебе щось приховати?
РІШАР: Прочитай висновок професора Мартена — це відомий фахівець, і він засвідчив, що немає жодних слідів метастазів.
Еліна хапає аркуш, пробігає його очима і, вже не володіючи собою, обіймає аркуш, притискає його до грудей.
Рішар глибоко зворушений цим спонтанним жестом.
РІШАР: Еліно, ти... ти дійсно кохаєш мене?
Він підходить до неї, бере її в обійми — а вона всім тілом тремтить.
Вони зливаються в поцілунку.
17. Бар у великому готелі
У кабінці, захованій у глибині розкішного бару, за столиком сидить Діана. Вона п’є коктейль і поглядає на свій годинник.
Швидким кроком заходить Рішар і сідає біля її столика.
ДІАНА (саркастично): Диви, яка точність!
РІШАР: Я не був упевнений, що ти дочекаєшся.
ДІАНА: І мав рацію.
РІШАР: Дякую за те, що погодилася на зустріч.
ДІАНА: Я й досі запитую себе, чому я прийшла...
РІШАР: Бо тобі цікаво, еге ж?
Вона з неприязню дивиться на нього.
ДІАНА: Бідолашний Рішаре...
Однак її тон не ображає його — навпаки, він явно потішений.
Вони певну мить мовчать.
РІШАР: Ти в курсі?
ДІАНА: Про те, що ти знову з нею живеш? А хто не в курсі? Та про це весь Париж язиками чеше! Усі з тебе глузують.
РІШАР: Невже?
ДІАНА: Усіх забавляє твоє падіння.
РІШАР: Що ж, передбачувано. Після тебе впасти можна тільки з дуже великої висоти.
Вони обмінюються їдкими посмішками.
РІШАР: А чи відомо Парижеві про роль, яку ти виконала в цій виставі?
Діана (пополотнівши): Він дізнається тільки якщо ти про це скажеш.
РІШАР: О, не хвилюйся. Годі з мене й того, що всім відомо про мій шлюб з колишньою повією; не
