Смарагдова книга - Керстін Гір
Другий Ґідеон, який причаївся за виступом, шалено замахав руками.
— Але ти все-таки поясни! — зажадав цей Ґідеон, підходячи ближче.
Другий Ґідеон знову махнув мені. Проте я не розуміла, що він хотів сказати.
— Зачекай хвилинку, — я миролюбно посміхнулася йому. — Я маю дещо з’ясувати. Я зараз повернуся.
Але, видно, ні старший, ані молодший Ґідеони не хотіли нічого з’ясовувати. Молодший рушив за мною, намагаючись схопити мене за руку, а другий, довго не чекаючи, вискочив з-за виступу та як торохне свого двійника ліхтариком по лобі. Молодший Ґідеон гепнувся на підлогу, немов мішок картоплі.
— Тобі ж боляче! — Я стала навколішки і спантеличено подивилася на криваву рану.
— Переживе! — байдуже кинув Ґідеон. — Ходімо, нам треба бігти далі! Вони вже отримали лист, — він дав молодшому собі легенького стусана. — Цей… ішов уже назад, коли зустрів тебе.
Я не слухала його, а лише гладила по волоссю молодшого його, що лежав долілиць.
— Ти щойно сам собі добряче врізав! Пам’ятаєш, як огидно ти тоді поводився зі мною?
Ґідеон посміхнувся.
— Авжеж, ще й як пам’ятаю. І мені зараз дуже прикро. Але ж хто міг знати наперед? А тепер ходімо, поки цей йолоп не оклигав. Лист він уже давно передав. — Ґідеон скривився і додав ще кілька французьких слів, котрі, певно, були крутими лайками, бо він, як і його брат, знай торочив: «Merde!»
— Ай-яй-яй, юначе, — озвався чийсь голос прямо коло нас. — Не треба переходити на мову фекалій лише тому, що ми стоїмо біля каналізації.
Ґідеон рвучко зупинився, але не збирався бити цього несподіваного стрічного. Можливо, тому, що цей голос звучав привітно і цілком доброзичливо. Я підняла ліхтарик і осяяла обличчя незнайомця середнього віку, щоб перевірити, чи не спрямував він, бува, на нас пістолета.
— Я — доктор Гаррісон, — відрекомендувався він і злегенька вклонився, при цьому трохи нервово зиркаючи то на обличчя одного Ґідеона, то на тіло другого, що лежало долі. — І я щойно отримав вашого листа на вахті Цербера у нашого чергового адепта, — він витягнув із кишені конверт з великою смілковою печаткою. — Леді Тілні запевнила мене, що він у жодному разі не мусить потрапити до рук Великого Магістра та інших членів Внутрішнього Кола. Крім мене, звичайно.
Ґідеон зітхнув і витер долонею чоло.
— Ми хотіли завадити цьому передаванню, але змарнували час у переходах… А потім я, дурень, взагалі здибав сам себе. — Він узяв лист і запхав його в кишеню. — Дякуємо.
— О, де Віллерз, який визнає власні помилки? — хихикнув доктор Гаррісон. — Це щось нове. Але, на щастя, леді Тілні про все подбала, і я ще не бачив, щоб котрийсь її план провалився. До речі, сперечатися з нею марно. — Він показав на непритомного Ґідеона: — Йому потрібна допомога?
— Ну, якщо обробити його рану і покласти щось м’яке під голову, то це йому не зашкодить… — почала було я, але Ґідеон урвав мене:
— Дурниці! З ним усе гаразд, — зігнорувавши мої протести, він потягнув мене за собою. — Нам уже час повертатися. Передайте вітання леді Тілні, докторе Гаррісон. І вдячність.
— Залюбки, — кивнув доктор Гаррісон і вже розвернувся, як я дещо згадала.
— Чи не могли б ви ще сказати леді Тілні, щоб вона не лякалася, коли я прийду до неї в майбутньому?
Доктор Гаррісон кивнув.
— Авжеж, охоче передам, — він підморгнув нам. — Хай щастить! — і заквапився геть.
Я крикнула йому навздогін «до побачення!», та Ґідеон уже смикнув мене в інший бік. Його зомлілий двійник і далі лежав у проході сам-самісінький.
— Тут же достобіса щурів, — жалісливо сказала я, — їх приманить твоя кров!
— Ти переплутала щурів з акулами, — зауважив Ґідеон. Відтак несподівано зупинився, розвернувся до мене і вхопив в обійми. — Мені шкода! — Він тицьнувся в моє волосся. —
Я був таким бовдуром! Якщо мене гризоне якийсь щур, це буде заслужено.
Я миттю забула про все, що відбувалося навколо (як і про решту), обхопила його шию і заходилася цілувати його куди трапиться: в шию, у вухо, в скроню, а потім — у губи. Він пригорнув мене ближче, але вже за кілька секунд відштовхнув.
— На це в нас нема часу, Ґвен! — понуро сказав він, узяв мене за руку і потягнув уперед.
Я зітхнула. Кілька разів. І дуже глибоко. Але Ґідеон мовчав. Через два повороти, коли Ґідеон зупинився і дістав мапу, я запитала:
— Це все через те, що я погано цілуюся, так?
— Що? — Ґідеон вирячився на мене з-за мапи.
— Я геть не вмію цілуватись, еге ж? — я щосили намагалася придушити істерику в голосі, але виходило це кепсько. — Я ще ніколи не… тобто… це є… для всього потрібен час і досвід… Ти ж знаєш, із фільмів усього не навчишся. І мені дуже боляче, коли ти відштовхуєш мене ось так.
Ґідеон опустив мапу, і промінь його ліхтарика загуляв по долівці.
— Ґвенні, послухай…
— Так, я знаю, ми поспішаємо, — перебила його я. — Але мені треба з’ясувати це зараз. Це все-таки краще, ніж просто відштовхувати або… викликати мені таксі. Я нормально сприймаю критику. Принаймні якщо ти все висловиш щиро…
— Іноді ти справді… — Ґідеон похитав головою, потім набрав повітря в груди і серйозно сказав: — Коли ти цілуєш мене, Ґвендолін Шеферд, у мене таке відчуття, що я відриваюсь від землі. Я не знаю, як ти це робиш і де ти цього навчилася. Якщо навіть з якогось фільму, то нам обов’язково треба подивитися його разом, — він на мить затнувся. — Що я, власне, хотів сказати? Коли ти цілуєш мене, мені не хочеться нічого, крім як тримати тебе в своїх обіймах. Дідько, я так сильно кохаю тебе, що здається, ніби всередині в мене хтось розлив каністру бензину й підпалив. Але зараз ми не можемо… Нам треба зберігати тверезу голову. Принаймні одному з нас. — Його погляд ущент розбив усі мої сумніви. — Ґвен, я страшенно наляканий. Без тебе моє життя втратить сенс, без тебе… я помру на місці, якщо з тобою щось трапиться.
Я хотіла посміхнутися йому, але мені забило подих.
— Ґідеоне, я… — почала я, та він не дав договорити.
— Я не хочу, щоб… Щоб ми повторили їхню помилку, Ґвен. Бо граф може використати наші почуття проти нас. І зробить це!
— Але це вже запізно, — прошепотіла я. — Я кохаю тебе. І не хочу жити без тебе.
Ґідеон, схоже, ось-ось міг розплакатися. Він ухопив мою руку й мало не розчавив її.
— Тоді ми
