Смарагдова книга - Керстін Гір

Наскільки я знала, пляшечка з порошком досі ще лежала в Ґідеоновій шкірянці. Та Леслі я цього не сказала.　

— Пол зажадав від нас разів двадцять, щоб ми його знищили.　

— Він не такий дурний!　

— А от і ні! — я похитала головою. — Ґідеон вважає, що це наш козир.　

— Круто, — сказав Рафаель. — Можна виставити його на «eBay» і подивитися, скільки коштує безсмертя. «Порошок безсмертя, вживати один раз. Мінімальна ставка — один фунт».　

— Окрім графа, я не знаю нікого, хто б прагнув безсмертя, — з гіркотою промовила я. — Певно, це моторошно — залишатися живим, коли всі навколо рано чи пізно вмирають. Не хотіла б я відчути це на собі! Та я стрибну зі скелі, аби тільки не жити на Землі зовсім самій! — Я придушила ще одне зітхання, намалювавши собі в голові цю картину. — Як гадаєте, може, безсмертя — це якась мутація генів? Врешті-решт у мене в родині не один мандрівник у часі, а цілих двоє.　

— Щось у цьому є, — сказала Леслі. — Тобою завершується Коло — в прямому сенсі цього слова.　

Деякий час ми мовчки дивилися на стіну. На штукатурці чорними літерами був виведений якийсь латинський вислів.　

— А що тут, власне, написано? — запитала нарешті Леслі. — «Не забудь наповнити холодильник»?　

— Ні, — озвався Рафаель. — Це слова Леонардо да Вінчі, які де Віллерзи поцупили та зробили своїм родинним гаслом.　

— О, тоді в перекладі це точно означає щось типу: «Ми — зовсім не хвальки, ми справді найкращі». Або: «Ми все знаємо і завжди маємо рацію!»　

Я захихотіла.　

— Прикріпи свою карету до зірки, — сказав Рафаель. — Ось що це означає. — Він кахикнув. — Може, принести олівці й папір, щоб малювати схеми? — Він ніяково усміхнувся. — Вибач мені, але я у захваті від цієї таємничої гри!　

Леслі сіла струнко. Її обличчя повільно розпливалося в усмішці, а веснянки на носі пустилися в танок.　

— Та я теж, — сказала вона. — Тобто я знаю, що ніяка це не гра і йдеться про життя і смерть, але в мене ніколи не було таких захопливих пригод, як останнім часом, — вона винувато подивилася на мене. — Мені шкода, Ґвен, але це круто, коли твоя подруга — безсмертна мандрівниця в часі, це навіть крутіше, ніж подорожувати в часі самій.　

Я мимохіть розсміялася у відповідь.　

— Правду кажеш. Мені б теж було набагато цікавіше, якби ми помінялися ролями.　

Коли Рафаель повернувся з папером і олівцями, Леслі мерщій заходилася креслити квадратики і стрілки.　

— Передусім мене непокоїть «таємний підпомагач» графа у наші дні, — вона погризла кінчик олівця. — Є у мене одна підозра, але менше з тим. Загалом, це може бути будь-хто, чи не так? І міністр охорони здоров’я, і той дивний лікар, і привітний містер Джордж, і містер Вітмен, і Фальк… І цей рудий йолоп… як там його?　

— Марлі, — підказала я. — Але гадаю, він тут ні до чого.　

— Проте він нащадок Ракоці. А значить, він із тих, кому довіряють, ти ж знаєш.　

— Так, — підтакнув Рафаель. — У фільмах злодії часто такі непомітні. Слід остерігатись заїк та ідіотів.　

— Цей поплічник графа, назвемо його Містер Ікс, можливо, є вбивцею дідуся Ґвендолін, — Леслі щось старанно виводила. — І, можливо, він мав убити і Ґвенні після того, як граф отримає свій еліксир, — вона лагідно подивилася на мене. — І хоч я знаю, що ти безсмертна, мене це все одно турбує.　

— Безсмертний не означає невразливий, — зауважив Ґідеон.　

Ми одночасно здригнулись і витріщилися на нього. Він непомітно зайшов до квартири і стояв, притулившись до одвірка та склавши навхрест на грудях руки. На ньому досі був костюм XVIII століття, і, як завжди, моє серце завмерло.　

— Як там Шарлотта? — запитала я, сподіваючись, що це прозвучить нейтрально, як я і прагнула.　

Ґідеон утомлено знизав плечима.　

— Думаю, завтра їй доведеться наковтатись аспірину. — Він підійшов ближче. — Що це ви тут робите?　

— Плануємо, — Леслі від напруження висунула кінчик язика, олівець далі забігав по папері.　

— Ми також не повинні забувати про магію Крука, — сказала вона швидше собі самій, аніж нам.　

— Ґідеоне, а ти як думаєш, хто цей таємний помічник графа серед Вартових? — Рафаель збуджено здригнувся. — Я підозрюю дядька Фалька. З самого дитинства він здавався мені неприємним типом.　

— Ет, дурниці, — Ґідеон підійшов до мене й поцілував моє волосся, потім упав у пошарпане шкіряне крісло і прибрав пасмо з обличчя. — Не можу забути слова Люсі про те, що графове безсмертя закінчиться з народженням Ґвен.　

Леслі відірвалася від записів і кивнула.　

— А згасне раптом весь зірок тузінь, Розтане юність і візьметься дуба тлінь…

— І я вкотре роздратовано здригнулася від цих рядків. — І поповзе його нутром черва — Так вступить доля людства у свої права!　

— Ти що, зазубрила їх усі напам’ять? — запитав Рафаель.　

— Не всі. Але деякі з цих віршів вельми інтригують, — відповіла Леслі, трохи зніяковівши. Потім обернулася до Ґідеона. — Я б пояснила це ось як: граф ковтає цей порошок у минулому і стає безсмертним. Та тільки доти, поки не зійде дванадцята зірка, тобто поки на світ не з’явиться Ґвендолін. З її народженням безсмертя графа добігає кінця. Тлінний дуб — це граф, що знову став смертним. Ну, якщо він не вб’є Ґвендолін, щоб зупинити цей процес. Але спочатку вона має допомогти йому добути цей еліксир. Проте якщо він не добуде еліксиру ніколи, то й не стане безсмертним. Я зрозуміло пояснюю?　

— Так, цілком, — сказала я і подумала про Пола та його порівняння з рейками метро в наших головах.　

Ґідеон помалу похитав головою.　

— А якщо ми всі помиляємося? — розтягуючи слова, запитав він. — Що, коли порошок уже давно у графа?　

Я мало не скрикнула: «Що?», але вчасно стрималася.　

— Цього не може бути, бо Коло крові в першому хронографі ще не замкнене, а другий хронограф захований у надійному місці, — нетерпляче сказала Леслі.　

— Так, — повільно кивнув Ґідеон. — Це зараз, прямо в цей момент. Але хтозна, чи так воно буде завжди. — Він зітхнув, піймавши наші безтямні погляди. — Тільки подумайте: цілком можливо, що граф у своєму вісімнадцятому столітті якимось чином таки дістав еліксир, хильнув його і став безсмертним.　

Ми втрьох вирячились на Ґідеона. З якоїсь незбагненної причини моя шкіра почала вкриватися сиротами.　

— Це означає, що граф може бути зараз живий-живісінь-кий, — правив далі Ґідеон, дивлячись мені прямо у вічі. — Що він ошивається десь тут і чекає, коли ми принесемо йому у