Смарагдова книга - Керстін Гір
Поки я виголошувала свій монолог, очі Джеймса дедалі розширювалися. Гектор (це ошатний красень) нервово позадкував.
— Це просто нечувано! — скрикнув Джеймс. — Ви викликали мене до парку, щоб змусити вжити якісь підозрілі ліки й повірити в якусь сумнівну байку? А ваш супутник скидається на справжнього бандита, якогось опришка та й годі. — Він відгорнув пальто, щоб ми побачили шпагу при його боці. — Хочу вас застерегти! Я озброєний і добре захищаюсь!
Ґідеон зітхнув.
— Ох, Джеймсе, ну послухай мене! — Я підійшла ближче і взяла Гектора за вуздечку. — Я просто хочу тобі допомогти, але часу обмаль. Тож, будь ласка, злізь із коня і скинь пальто.
— Я цього не робитиму! — обурився Джеймс. — Нашу розмову закінчено. Геть з дороги, дивна дівчино! Сподіваюся, це остання наша зустріч! Ану геть!
Він уже зібрався втікати, аж тут Ґідеон кинувся на нього і зірвав з коня.
— У нас нема часу на такі витівки, — пробурчав він, заламавши Джеймсу обидві руки за спину.
— Рятуйте! — верещав Джеймс, звиваючись, наче вугор. — Бандити! На мене напали!
— Джеймсе! Це для твого ж добра, — запевнила його я, але він зиркав на мене так, ніби я була самим дияволом. — Ти цього не знаєш, але… ми з тобою друзі там, звідки я є. Дуже добрі друзі!
— Рятуйте! Тут божевільні! На мене напали! — горлав Джеймс, відчайдушно дивлячись на Гектора.
Проте сірий кінь не мав ані найменшого бажання ставати дибки. Замість героїчно кинутися прямо на нас, кінь опустив голову і заходився мирно пастися.
— Я не божевільна, — намагалася пояснити я. — Я…
— Просто помовч і забери в нього шпагу, бандитко Ґвен! — нетерпляче перебив мене Ґідеон. — І дай мені шприц та ампулу з наплічника.
Зітхнувши, я зробила все, що він просив. Ґідеон мав рацію: умовляти Джеймса було марно.
— Слухайте сюди! — гаркнув Ґідеон, відкриваючи зубами ампулу. — Вона переріже вам горлянку, якщо ви спробуєте ворухнутися протягом двох хвилин, ясно? І не здумайте кликати на допомогу.
Я приклала вістря шпаги до Джеймсової шиї.
— Гм, чесно кажучи, Джеймсе, я думала, що ти все-таки мені повіриш! Як на мене, можеш і далі блукати собі привидом по моїй школі… Боже, як же я сумуватиму без тебе! Якщо я правильно розумію, це наша остання зустріч. — На очі мені навернулися сльози.
Скидалося на те, що Джеймс ось-ось зомліє.
— Можете забрати мій гаманець, якщо вам потрібні гроші. Тільки лишіть мене живого. Прошу вас… — прошепотів він.
— Так-так, все гаразд, — сказав Ґідеон. Він відгорнув комір пальта і встромив голку просто в шию Джеймсові.
Щойно відчувся біль, Джеймс тихо застогнав.
— А хіба щеплення роблять не в плече? — запитала я.
— Зазвичай я не заламую руки своїм пацієнтам у таких випадках, — відказав Ґідеон, а Джеймс знову застогнав.
— Ось і прощання… — зітхнула я. — Мені ліпше було б обійняти тебе, аніж тримати шпагу біля твоєї шиї! Ти завжди був моїм найкращим другом у школі (ну, після Леслі). — По моїй щоці покотилася перша сльоза. — І без тебе мені нізащо не вдалося б утямити, чим відрізняється «ваша світлість» від «вашої ясновельможності» та від «вашої високості».
— Є! — оголосив Ґідеон. Звільнений Джеймс, заточуючись, трохи позадкував і схопився за шию. — Краще б заліпити місце щеплення пластиром, але й так буде нівроку. Аби лише не потрапив бруд. — Ґідеон забрав шпагу з моєї руки. — А зараз — гайда на коня і чимдуж мчіть додому, ясно?
Джеймс кивнув. Його очі нажахано бігали туди-сюди, наче він не міг повірити, що все минулося.
— До побачення, — схлипнула я. — До побачення, Джеймсе Огасте Переґріне Пімплботтоме! Ти був найкращим привидом з усіх, яких я зустрічала!
Ледве пересуваючи ноги, Джеймс видерся на коня.
— Шпага лежить під каштаном, якщо ви захочете її забрати, — сказав Ґідеон, але Джеймс уже стиснув бідолаху Гектора острогами.
Я стежила за ним, поки він не щез поміж дерев.
— Задоволена? — поцікавився Ґідеон, збираючи назад речі.
Я втерла сльози на щоках і посміхнулася.
— Дякую! Це круто, коли в тебе є друг, який вчиться на лікаря.
Ґідеон усміхнувся.
— Але присягаюся: це було моє останнє щеплення від віспи. Ці пацієнти страшенно невдячні!..
РОЗДІЛ 15
Ті, кого кохають, не можуть померти, бо кохання — це безсмертя.
Емілі Дікінсон
— Ану, дай газу, старий! — вигукнув Ксемеріус. — Нарешті настав час розібратися з цим негідником!
Він умостився у мене на колінах, а я сиділа на пасажирському сидінні в автівці Ґідеона, яка проривалася
крізь пообідні затори на Стренді.
— Стули пельку, — прошепотіла я Ксемеріусу. — Граф готовий терпіти ділу вічність.
— Що ти кажеш? — Ґідеон підозріливо подивився на мене.
— Ах, то пусте! — Я визирнула у вікно. — Скажи-но, Ґідеоне, ти справді гадаєш, що буде достатньо того, що ми придумали?
Мій піднесений ранковий настрій де й подівся і поступився місцем якійсь тремтливо-неспокійній хвилі, яка накочувалась на мене. Ґідеон знизав плечима.
— Все одно наш план кращий, аніж… як там ти казала? «Гнучкий план дій».
— Це не я так казала, а Леслі, — виправила я його.
На якусь мить ми обоє заглибились у власні роздуми. Наша зустріч із Люсі й Полом досі була перед очима. Я на власній шкурі зрозуміла, що стрибки в часі можуть бути такими виснажливими, коли на зворотному стрибку ми потрапили на репетицію церковного хору й мусили давати драла від гурту верескливих сімдесятирічних сопраністок. Але принаймні тепер ми були готові до зустрічі із графом Сен-Жерменом. Ця блискавична ідея спала на думку саме Люсі, і ця ідея була причиною тієї тремтливо-неспокійної хвилі, що накочувалась.
— Хлопче! Дивись на дорогу! — заверещав Ксемеріус і затулив лапками очі. — Світлофор був червоний як буряк!
Ґідеон газонув, підрізав таксі й крутнув праворуч, до штабу Вартових. Трохи згодом, пронизливо загальмувавши, зупинився на стоянці. Ґідеон обернувся до мене й поклав руки на плечі.
— Ґвендолін, — почав він серйозно, — що б не сталося…
Договорити він не встиг. Цієї миті дверцята машини з мого боку рвучко розчинилися. Я вже хотіла обернутись і торохнути цього нестерпного містера Марлі, але виявилося, що то містер Джордж, який гладив долонею свою блискучу лисину.
— Ґідеоне, Ґвендолін, нарешті! — докірливо мовив він. — Ви спізнилися на годину з
