Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

– Ні! Я не про це… Звісно, отримувати подарунки приємно. Це всім відомо. Але одержання навіть дуже бажаного подарунка згодом забувається. А треба, щоб не забулося! Треба, щоб довго муляло – може, й усе життя!

– То що ти пропонуєш? – спитав Супер-Джон.

– Я пропоную, щоб усі ми, кожен щоб віддав найдорожче, що в нього є. Зібрали б і подарували сиротам з інтернату. Ну, і спонсорські подарунки теж, звичайно, на додачу. Бо в мене, наприклад, найдорожче – це камінь, який я знайшов у Криму, в Коктебелі, де я один раз був, ще з татом…

– Ага! – вигукнув Стасик. – У тебе якийсь камінь, а в мене новий фотоапарат! Порівняв!

– Та я ні за який фотоапарат свій камінь не проміняю! Це ж не просто камінь. Це – «усміхнений» камінь. Посередині дірка, мов усміхнений ротик. І ще одна – око. А друге наче примружив! Такий камінь!.. Але я його віддам…

Супер «Б» загув. Дехто теж намагався, ховаючись за чужі спини, вигукувати: «А чого це саме найдорожче, найцінніше?!Чому не просто цінне?! Це ж грабилівка!» – але Вовочка був, як скеля, непохитний:

– Ні! Саме найдорожче, найцінніше! У цьому весь сенс!.. І якби це хтось один зробив – нічого особливого. А якщо увесь клас, всі без винятку, це вже – супер! Буде потім що дітям, онукам, правнукам розказувати! Весь клас подарував сиротам не просто подарунки, а найдорожче, найцінніше, що в кожного було! Ви подумайте – такого ж ніколи не було! За все тисячоліття! Щоб діти – цілий клас! – у день Святого Миколая, замість одержати подарунки, дарували іншим дітям найдорожче, найцінніше, що в них є. Ніхто до такого просто не додумався! Гарантія! Це ж будуть подарунки тисячоліття! Розумієте?!

– А що?! Це таки с-супер! – сказав Супер-Джон.

– Однозначно! – поспішив підхопити Вася Цюцюрський, тоді зітхнув і додав: – Правда, тато мене вб'є, як я свій годинник віддам…

– Невже твій тато такий міліметровий?! – зневажливо пхикнув Супер-Джон.

– Ні… Але… А! Скажу, що загубив. Може ж людина загубити годинника. Правда?

– Ще б пак! – вигукнув Стасик. – Фотоапарат теж загубити можна!

– Тільки – одна умова! Попереджаю! Якщо хтось схитрує, віддасть те, що йому по барабану, до лампочки, того Святий Миколай покарає. Я загадав!.. Може, хтось не вірить. А я вірю!.. Це, до речі, і не моя ідея. Мені її підказав один святий чоловік.

– Який чоловік?

– А я вчора у Лаврі був. Брата зі Жмеринки на екскурсію водив. Зустрів там того чоловіка… Звісно, перевірити буде неможливо. Все залежатиме від вашої совісті, від сумління. Але саме на цьому рівні відбувається зв'язок із силами незбагненними – чи з чистою совістю перескочите ви утретє тисячоліття? Чи справді наш клас – Супер «Б»?

– Правильно! – сказав Супер-Джон. – Це історична подія!.. Ми запишемо її на папірусі. Мій тато привіз із Єгипту кілька папірусів із малюнками пірамід, Сфінкса і фараонів. Один подарував мені. Я його для цього даю. Напишемо, всі підпишемося, згорнемо у рурку, засунемо в алюмінієву трубку, засмолимо і закопаємо на Трухановому острові… А через п'ятдесят років відкопаємо – у день Святого Миколая дві тисячі п'ятдесятого року! – вигукнув Вовочка. – Щоб уже не лише діти, а й онуки були в кожного. І побачимо, чи по совісті ми прожили своє життя у третьому тисячолітті, чи не соромно нам буде дивитися в очі дітям і онукам нашим.

– Однозначно! – як завжди, сказав Вася Цюцюрський. І ніхто-ніхто не знав, що в нього в цю мить було на душі…

Весь Супер «Б» у цю ніч спав неспокійно. Що не кажіть, а розлучатися з найдорожчим, найціннішим для тебе нелегко. Простежити все, що кому снилося, ми, певна річ, не зможемо. Але у сон до Васі Цюцюрського давайте зазирнемо.

Снилося Васі, що іде він голий, у самих трусах, босоніж по білому засніженому полю, але холоду зовсім не відчуває. Іде до церкви, що виблискує золотими банями і хрестами на крайнебі. І так йому сумно, так совісно, що плакати хочеться. Аж от від церкви назустріч йому прямує хтось у білому, наближається, і вже бачить Вася, що то дідусь у білій шубі розстебнутій, у сорочці-вишиванці під нею А на голові – смушева шапка. Хто це? Дід Мороз? Санта-Клаус? Але ж ні Діди Морози, ні, тим паче, Санта-Клауси сорочок-вишиванок не носять. І раптом Вася усвідомлює, що це ж Святий Миколай, якого так шанують у нас в Україні.

«Правильно! Святий Миколай! – усміхається, наблизившись, дідусь. – Що, Васю, совість замучила? Каятися до церкви йдеш?»

«Ой, не кажіть, Святий Миколаю! – зітхає Вася, – Вталапалися ми зі Стасиком! Я сказав, що мені найдорожчий годинник, а він – що фотоапарат. А в натурі неправда ж це! І йому, і мені найдорожчі солдатики, в яких ми й досі граємося. І в мене, і в нього цілі армії тих маленьких пластмасових солдатиків… Та хіба можна було признатися, що ми, здоровенні лобуряки-шестикласники, у солдатиків досі граємося. Що робити, не знаю. І з годинником, і з фотоапаратом ми засвітилися. Тепер, якщо правду сказати, подумають, що нам шкода стало годинника й фотоапарата…»

– Однозначно! – сказав Святий Миколай. – Таки подумають. Вихід, здається, лише один…»«Який?»

«А ти не догадуєшся?»

«Невже і годинника і солдатиків оддати?» – мало не заплакав Вася.

«Однозначно!» – усміхнувся Святий Миколай.

На цьому Вася й прокинувся.

Стасик і Вася були сусідами, жили поряд, на одній площадці. І через п'ять хвилин, навіть не поснідавши, Вася уже дзвонив у двері до Стасика.

– Що таке? Чого так рано? Я ще й не вмивався! – вразився розпатланий Стасик.

– Стас! Я буду признаватися! – трагічно сказав Вася.

– У чому?

– У брехні! І годинника віддам, і… солдатиків!

– Ти що – з ліжка впав, головою вдарився?! Щоб усі реготали?

– Хай регочуть!.. А мені неприємності на все тисячоліття для всього мого роду не потрібні!

– Ти у це віриш?!

– Вірю! Як хтось серйозно наврочить, не відмолишся. Це факт! Ти ж пам'ятаєш, ми читали, які нещастя спіткали тих, хто відкрив гробницю фараона. Мені це не потрібно! Не хочу я! Не хочу! Не хочу!

– От той Вовочка зі своєю ідеєю! – скреготнув зубами Стасик.

– Я й тобі раджу: не ризикуй! Залишмо по кілька солдатиків для розради. В нас же їх сотні!

– Ага! Що то за армія – кілька!

– Мені ще й сон наснився… – і Вася