Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко
– На начальство ці начебто не схожі, – сказала бабуся. – Хоча й городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку сіяти тепер зась.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами. Здаля, з-за паркана… Хлопчик був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопчик. Надька Пилипчук на такого би пхикнути не посміла. І це ще пекучішою робило образу.
«Ну, я тобі покажу, опудало городське! – шепотів Вася. – От пожди-пожди!»
Все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорька.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло.
Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, у суботу. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже й переночують.
Уранці Вася пішов на чужу тепер територію замка графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко й боляче. Вася довго й неприкаяно ходив по стерні. І наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з бабиного Христиного городу. Обійстя було на пагорбі. Унизу звивалася у долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі пагорби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить не графу Монте-Крісто, а чужим людям, якимсь дачникам міським, отому красючкові Ігорьку, який безжально викинув на смітник графські скарби і зброю. Ні! Терпіти це неможливо! Треба щось зробити. Помститися треба!.. Найпростіше, звичайно, підстерегти Ігорька десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить на підборідді шрам від Васиного удару пеналом. Здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьки Очеретного Вася не злякався, хоч той і на півроку старший. Примусив свою шапку, яку Володька закинув у калюжу, при всіх діставати і сушити. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
«Звісно, можна натовкти Ігорька, – міркував Вася. – Але побіжить же той Ігорьок, сльози по щоках розмазуючи, до мамочки скаржитися. А мамочка – до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати. На очах у сусідів. І потім весь час той Ігорьок стовбичитиме перед носом. Нікуди ж не дінешся від нього, не сховаєшся – сусіда! Не життя буде, а мука. Ні! По пиці давати не можна! Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він придумав, зробив. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок і – шургиць! Ха-ха-ха!..» А якщо не Ігорьок, а мама ступить або дідусь. І ногу зламають… Ні! Не годиться! Граф Монте-Крісто ніколи б так не вчинив. Але й образи граф Монте-Крісто не прощав ніколи. Всім своїм ворогам одплатив. Думай, Васю, думай!..Захурчав, наближаючись, мотор автомашини. До бабусиних воріт під'їхав рафік голови сільради. За кермом сидів Тато – Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на сапку, дивилася на нього з-під долоні.
– Добридень! – привітався Тато.
– Здрастуйте, як не жартуєте! – відповіла бабуся.
– Пшеницю, бачу, викосили.
– Та вже ж пожнивувала. Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
– Це я йому сказав.
– Спасибі!
– Та яке ж там спасибі, як більше вже не сіятимете. Ну, я вам у березі наріжу. Не турбуйтесь!
– Та я хіба що кажу…
– Я розумію, вам було зручно тут, по сусідству… Але… – Григорій Савович зітхнув. – Треба було людям назустріч піти… Чорнобильці вони… Дід київський. А дочка з чоловіком і з хлопчиком у Чорнобилі жили. Хлопчик за місяць до катастрофи народився. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Позаторік помер…
– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.
– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте!
– Та чого б це ми їх ображали!..
– Вони люди хороші. Діда їхнього я знаю. Журналіст він, газетяр. Колись і про наш колгосп писав… Ну, бувайте здоровенькі!..
– Будьте здорові! Будьте здорові! – закивала бабуся.
І Григорій Савович поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю, що стояв біля розвалюхи, і скрушно похитала головою – чув, мовляв, яке лихо… Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок…
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас. Формула крові!.. Які страшні слова! Смертельним холодом віє од них. Як і від слів – «АЕС», «аварія», «Чорнобиль»… їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували нове селище – для чорнобильців – переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі білі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, майже без дерев дворами, що вишикувались у рівні ряди попід лісом. І хоч усе було нове й добротне, але так чогось стискалося серце від незатишку, наче то не будинки були, а новобранці, що тужать за рідною домівкою…
Формула крові… А він хотів… І за що, питається?… Ну й придурок ти, Васю!.. Недарма хлопці кажуть – «психований»! «Навесні вони не жирували». Може, й голодували навіть… На дачу цю, на город розраховують, щоб підгодуватися… Та коли це буде!.. На той рік, не раніше. Нічого вже ж не посадиш, не посієш – не збереш…
Вася враз зірвався з місця і побіг. До бабусі у хлівець, де вона поралася біля підсвинка.
– Бабусю! – вигукнув він.
– Чого тобі? – підвела очі бабуся.
– Можна, я банку з салом візьму в погребі?
– Нащо?… А-а… Ну, візьми. Авжеж!
– Тільки ви ж нікому-нікому!.. Хай буде таємниця!
– Хай! – усміхнулась бабуся. – А то ще не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й помідорів візьми. Й огірків. І компотів… Я вже й сама думала…
Вася побіг у льох…
Двері розвалюхи були незамкнені. Та й чого
