Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

Порушивши арктичне безгоміння, задзеленчав мобільний телефон Михаїла Васікіна. З несподіванки Васікін мало не загримів у люк.

— Да? Що таке? Я зайнятий!

— Это Фаул, — мовив голос бездоганною російською мовою, а тон його був холодніший за полярний лід. — Уже опівночі. Я прийшов.

Михаїл закрутився, озираючи околиці в бінокль.

— Ти прийшов? А куди? Я нікого не бачу.

— Я недалечко.

— Як ти дістав цей номер?

Із динаміка долинув сміх, від якого Васікіну занили пломби в зубах.

— Я маю одного такого знайомого, що знає всі номери.

Михаїл зробив кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтися.

— Гроші з тобою?

— Звісно. А де товар?

— Ось він, тут.

Знову цей холодний сміх.

— Я бачу тільки гладкого придурка, малого пацюка й ще когось із мішком на голові. Під тим мішком може ховатися хто завгодно. Я не збираюсь викладати п’ять мільйонів за твого небожа Юрія.

Васікін хутко спустився на кілька щаблів униз і засичав до Камара:

— Фаул нас бачить! Заховайся краще!

Камар забився у дальший куток рубки і зв’язався по рації зі своїми людьми:

— Він тут. Фаул тут. Прочешіть усе довкола!

Васікін знову підніс телефон до вуха.

— То йди сюди й сам переконайся, що це твій батько. Ми граємо чесно.

— Я й звідси все добре бачу. Тільки зніміть з нього мішок.

Михаїл прикрив телефон долонею.

— Він хоче, щоб я зняв мішок. Що робити?

Камар зітхнув. Ну й пришелепок! Послала ж доля напарничка! Світ таких не бачив…

— Просить зняти? То й зніми! Яка нам різниця? Все одно за п’ять хвилин обидва вони помандрують на той світ.

— Гаразд, Фауле. Я знімаю мішок. Зараз ти побачиш обличчя свого батька.

Гладун Васікін висунув заручника в люк і зірвав з його голови грубу мішковину.

Зі слухавки долинуло різке зітхання.

Завдяки фільтрам позиченого легіонського шолома Артеміс бачив рубку так виразно, ніби перебував лиш за метр від субмарини.

Ось мішок скинуто, й хлопець побачив обличчя заручника. Він не зміг притлумити зітхання.

Так, то справді був його батько! Артеміс Фаул-старший дуже змінився, але то був він, безперечно він.

— Ну, — пролунав голос росіянина йому в вусі, — це твій батько?

Артеміс постарався опанувати себе, щоб тремтіння голосу не виказало його слабкості.

— Так, це він. Вітаю. Ваш товар і справді дечого вартий.

Васікін обернувся до свого напарника й підніс великого пальця догори.

— Татуся визнали! — просичав він. — Гроші наші!

Але Камар не поділяв Михаїлової впевненості. От коли вони перерахують гроші десь у безпечному місці, тоді й святкуватимуть.

Лаккей припав до установленої на тринозі далекобійної ельфійської гвинтівки. Він сам вибрав її з багатого легіонського арсеналу. Відстань — тисяча п’ятсот метрів. Влучити буде нелегко. Хоча вітру не було, а О’Гир видав йому самонавідний приціл. Перехрестя прицілу зупинилось якраз посеред грудей Артеміса Фаула-старшого. Лаккей зробив глибокий вдих.

— Пане Артемісе! Ви певні? Це занадто ризиковано…

Хлопець не відповів — тільки всоте переконався, що Холлі зайняла потрібну позицію і чекає на сигнал. Ну звісно ж, він не певен. У будь-який момент обставини могли як завгодно змінитись, і тоді… Але хіба Артеміс мав вибір?

Він кивнув головою. Один раз.

Лаккей вистрелив.

Набій влучив Артемісові-старшому в плече. Зненацька бризнула кров, і заручник, крутнувшись на місці, повалився на ошелешеного Васікіна.

Несамовито завивши від несподіванки й огиди, російський бандит перекинув закривавленого ірландця через край люка. Артеміс-старший ковзнув по сталевому борту й, пробивши тонкий лід біля корпусу субмарини, занурився у воду.

— Він застрелив його! — заверещав Васікін. — Той малий диявол застрелив рідного батька!

Камар також був приголомшений — але іншим фактом.

— Йолоп! — крикнув він. — Ти ж викинув нашого заручника за борт!

Він виткнувся в люк і витріщився на чорну арктичну воду. Від ірландця зостались самі брижі в ополонці, яку він пробив, коли впав.

— То стрибай за ним, рятуй його, коли хочеш, — ображено кинув Васікін.

— Він точно ґиґнув?

Його напарник здвигнув плечима:

— Либонь, що так. Ти б бачив, скільки крові линуло! Ну, якщо куля його не прикінчила, то крижана вода напевне доконає. Принаймні нашої вини тут немає.

Камар брудно вилаявся.

— Навряд чи Бритва буде такої самої думки.

— Бритва… — видихнув Васікін. Їхній бос, найголовніший босяк, розумів тільки мову грошей. — Чорт, нам капець…

Мобільник тріскотів, вібрував на підлозі — отже, малий Фаул іще на зв’язку.

Михаїл узяв телефон обережно, ніби то була граната, яка могла щомиті вибухнути.

— Фауле! Ти ще тут?

— Так, — почулася відповідь.

— Божевільне чортеня! Що ти витворяєш? Твій батько вважай що загинув. Я думав, ми домовились.

— Ми й справді домовились, тільки я трохи переписав умови нашої оборудки. Ви все ще можете отримати якісь гроші.

Михаїл ураз перестав панікувати й щільніше притис слухавку до вуха. Може, цей