Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

Коли Вася залишився з Липочкою наодинці, він із вдячністю Сказав:

— Спасибі. Це ти здорово придумала! Я б ні за що не допер.

— Що придумала? — запитала Липочка.

— Пропозиція від японців і щодо реклами.

— Але це не я, — заперечила Липочка. — Якщо не віриш, поглянь.

Дівчинка простягнула Васі Щоденник Бажань. Останній запис свідчив: «Хай мама забере Васю до себе».

— Може, твоя бабуся? — сторопів Вася, усе ще відмовляючись вірити в диво.

— Ти що! Якщо бабуся присягнулася, що в цьому світі не користуватиметься чаклунством, то нізащо не порушить слово. Думаю, це сталося саме собою.

— Не може бути. Чудес не буває,— сказав Вася.

— Ти про це говориш мені? — дівчинка підвела носа.

— Ні, я до того, що це здорово. Невже це не чаклунство?

— А ти думаєш, добитися чогось можна лише чаклунством? — запитала Липочка.

Тетяна, як завжди, витратила ранок на біганину по інстанціях і збирання необхідних документів. Коли вона прийшла, у вітальні був накритий святковий стіл.

— З якої нагоди святкування? — підозріло запитала вона.

— Японці запропонували дідові роботу, — доповів Вася.

— Он як? — не надто зраділа Тетяна.

— Добрі справи не залишаються непоміченими, — уставила Августина.

— Мам, тепер у діда дохід більший, ніж у вас із чоловіком, разом узятих, — сказав Вася.

— Можливо, але це нічого не міняє,— холодно зауважила Тетяна. — Ти поїдеш зі мною.

— Сьогодні я отримав чотири п'ятірки. Кіра Миколаївна сказала, що коли так піде й далі, у наступній чверті я стану відмінником, — похвалився Вася.

— Це поки я тут, ти стараєшся. Як би тебе в наступній чверті зі школи не погнали, — нагадала Тетяна.

— Хто давнє пом'яне… Мам, з цим правда покінчено, — сказав Вася, пригадав запис у Липоччиному Щоденнику і додав: — І потім, ти ж не по-справжньому хочеш мене забрати.

— Тобто як не по-справжньому? По-твоєму, я для жарту бігаю по установах, оформляю документи? — обурилася мама.

Васі нічого було на це заперечити, адже він не міг підставити Липочку. Та мама й не повірила б у чудеса, тому Вася ухильно сказав:

— Хіба ти хочеш, щоб дідусь залишився без догляду? У тебе є чоловік і дочка. А в діда лише я. І потім, там навчання англійською, почнуться всякі проблеми.

Тетяна розуміла, що з приїздом Васі проблем, насправді, не обберешся. Життя доведеться змінити. Чоловікові непросто буде звикнути до незнайомого підлітка в домі. Знову ж таки, перехідний вік, зміна шкільної програми, чужа мова. Та все ж вона не наважувалася залишити Васю на діда. Незважаючи на сивину, той був легковажний, як хлопчисько.

Побачивши її нерішучість, Вася навів останній аргумент:

— Якщо ти не довіряєш мені і дідові, то можеш сходити в школу, щоб упевнитися, що в мене все гаразд.

Тетяна важко зітхнула:

— Ну добре, але якщо…

— «Якщо» не буде. Обіцяю, що ти зможеш мною гордитися, — твердо заявив Вася.

Яків Еммануїл Феліциус засумував. У цьому світі не було місця чудесам, а його — вогнедишного дракона — приймали за звичайне земноводне, хай навіть дуже рідкісної породи. Він тужив за рідною домівкою.

Поки Васькова мама була в Москві, бідолаху тримали під замком. Тетяна так і не змогла звикнути до незвичайного вихованця. Цілими днями дракончик лежав, поклавши голову на лапи, і згадував гірські уступи і зелені лужки Вернисвіту.

Навколо метушилися люди, заклопотані своїми проблемами. Усіх влаштовувало, що вихованець поводиться тихо і не плутається під ногами. Турбота про дракончика зводилася до того, щоб погодувати і налити в миску чистої води.

У день відльоту Васькової мами погода стояла ясна. Осіннє сонце світило на відчайдушно блакитному небосхилі, але вже не гріло. У повітрі відчувалося наближення зими. Листя з дерев майже облетіло. З ранку в траві поблискував сивий іній.

Провівши американську гостю, Липочка вирішила, що пора випустити дракончика погуляти.