Діти хана Айдаркана - киргизька казка

Жив колись на світі хан Айдаркан. Було в нього все, чого душа забажає: військо і візири, незліченні багатства, чесне ім’я і добра слава. Тільки одного не мав хан – дітей.

Одного разу їхав хан зі своїми джигітами понад берегом річки і зустрілось йому троє дівчат.

– Куди поспішаєте, красуні? – питає хан.

– Сироти ми,– кажуть дівчата, – шукаємо, в кого б на роботу стати.

– А що ж ви вмієте робити?

– Я, – каже старша сестра, – можу за одну ніч пошити одяг на сорок джигітів.

– А я нагодую сорок джигітів жменею толокна, – каже середульша.

– Я, – каже найменша, – можу народити близнят: золотогрудого хлопчика та золотокосу дівчинку.

Вирішив хан узяти дівчат до себе в палац. Одразу ж влаштували бучний банкет: хан одружився з наймолодшою, її сестер видав заміж за двох своїх візирів.

Найстарша з сестер і справді виявилася вмілою кравчинею: за одну ніч вона пошила розкішний одяг для сорока джигітів хана. Середульша майстерно куховарила, творила справжні чудеса: одною-єдиною жменею толокна могла нагодувати сорок ханових джигітів. У наймолодшої тим часом наближалися пологи. Дуже хвилювався хан і, щоб якось розвіятись трохи, подався на полювання. А домашнім своїм наказав:

– Як тільки дружина народить – негайно шліть до мене гінця.

– Якщо вона й справді народить золотогрудого хлопчика та золотокосу дівчинку, хан ніколи більше й не гляне на нас, – шепчуться між собою сорок старших дружин хана.

Надто вже заздрили вони своїй наймолодшій суперниці. Тож підкупили бабу-пупорізку й намовили її звести зі світу немовлят.

Так і вчинила стара. Вона підкинула до породіллі двох рябих цуценят, а дітей винесла в поле, заштовхала до хом’якової нори й привалила камінням.

Мчить до хана гонець:

– Твоя дружина народила двійко цуценят!

Дуже розгнівався хан і наказав утопити цуценят, а разом з ними і їхню матір.

А мешкав тоді в горах славетний силач Акмат. Ще молодим побував він у місті пері, де за свою відвагу отримав від цариці-пері Кок-милтик – блакитну рушницю – і швидкого, як вітер, коня Кок-джорго – блакитного іноходця. Та самотньо й невесело жив дужий цей чоловік: у нього не було дітей. От відв’язав він свого скакуна, щоб поїхати на полювання. Та Кок-джорго чомусь не давався йому до рук, висмикнув повід і поскакав собі в долину. Довго йшов за конем силач Акмат. Аж раптом немов з-під землі долинув до нього дитячий плач. Кинувся силач на той звук і незабаром знайшов завалену камінням хом’якову нору. Розкидав Акмат каміння й побачив двох немовлят. Зрадів бездітний силач і заквапився до дружини:

– Тішся, господине! Бог послав нам дітей.

На радощах Акмат зарізав дев’яносто голів худоби, влаштував для народу великий бенкет. Серед гостей був на тому бенкеті і хан Айдаркан.

Чимало років спливло з тієї пори. Виросли діти, постаріли батьки. Невдовзі помер Акмат. Не минуло й року по його смерті, як не стало й дружини Акмата. Хлопець та дівчина залишилися єдиними господарями садиби та майна свого названого батька. Юнак з золотими грудьми був гідним сином силача Акмата. Своєю силою та мисливським умінням він дивував усіх. Зі спокійною душею пішов з цього світу силач Акмат: він залишав по собі гідного спадкоємця. Дійшла звістка про це й до хана Айдаркана.

Одного разу на полюванні хан зустрів золотогрудого юнака. Той повертався з чималою здобиччю. Замилувався бездітний хан, побачивши молодого джигіта, сина славетного мисливця Акмата. А вдома тяжко зажурився: «Он якого сина залишив по собі силач Акмат. А коли помру я, хто сяде на мій трон, хто одягне мою корону? Який нещасливий ти, білий світе!»

Помітили сорок ханових дружин, як побивається їхній хан, і дуже занепокоїлись. А коли довідалися від джигітів про те, що саме так засмутило хана, кинулися до баби-пупорізки.

– Що ти тоді зробила з хановими дітьми? – питають.

– Не вбила я їх, лиш заштовхала до хом’якової нори й привалила камінням, – зізналася стара.

– Так і є! – вжахнулися жінки.– Дітей знайшов у норі силач Акмат. Хан був учора на полюванні й зустрів там якогось юнака. Цілий день вони полювали разом. Дуже вподобав хан того парубка, тож клене свою долю, що не дала такого сина йому. Мусиш якось зжити зі світу цього джигіта.

– Добре, – скорилася стара.

Прийшла вона до будинку Акмата й гукає дівчину:

– Племіннице! Я Акматова сестра. Відчини мені двері, хочу погомоніти з тобою.

Дівчина впустила бабусю.

От наче між іншим і каже стара:

– Сидиш ти тут, нудьгуєш, а того й не відаєш, які є на світі дива. Не так вже й далеко звідси, всього за п’ятнадцять днів путі, у місті пері росте дивовижна яблуня. Плоди в неї білі, як сніг, і завжди спілі. Коли б привезти ту яблуню та посадити в саду, мала б ти чудову розвагу: їж собі яблука, коли забажаєш. Навіть взимку ласуй донесхочу. Не встигнеш зірвати яблуко, а на тому місці вже дозріло нове, біле, як сніг, та солодке, як мед. Коли б тобі таку яблуню...

З тим і пішла стара, попрощавшись із дівчиною.

Увечері повернувся додому юнак, а сестричка до нього зі сльозами: привези мені яблуню та привези, не привезеш – помру з нудьги.

Вирушив він до міста пері. Та перед дорогою завернув до могили батька Акмата й заночував тут. Опівночі чує він батьків голос:

– Ти вирішив їхати, сину? їдь. Але будь обережний. Біля міста побачиш дві яблуні – білу й зелену. Спішуйся оддалік від них і відпусти коня на пашу. До зеленої яблуні не наближайся, а підійди до білої яблуні. Побачиш на ній червоне яблуко – зірви його й з’їж. Тільки тоді ти подужаєш вирвати з коренем білу яблуню. Вірний кінь Кок-джорго сам підбіжить до тебе. Але ти не одразу сідай у сідло, а візьми коня за вуздечку й веди його за собою. Тоді ніхто не зупинить вас, і ти спокійно повернешся додому.

Коли сходило сонце, швидкий, як вітер, Кок-джорго вже мчав юнака до міста пері. Через п’ятнадцять днів вони вже були на місці. Недалеко від яблунь скочив джигіт з коня й відпустив його на пашу. Потім, поминувши зелену яблуню, підійшов до білої, зірвав з неї червоне яблуко й з’їв. Затим ухопився за стовбур і вирвав дерево з коренем. Саме кінь підоспів. Узяв його юнак за вуздечку й повів за собою. А ще через п’ятнадцять днів він подарував своїй сестричці чарівну яблуню.

Дуже зраділа дівчина. Разом вони посадили дерево й досхочу ласували спілими солодкими яблуками. Тільки-но зірвуть яблуко, а на його місці дозріває нове.

Через кілька днів юнак знову вирушив на полювання. Саме цього дня полював і хан. Знову вони провели разом цілісінький день.

Увечері попрощався юнак і поїхав додому. А хан тяжко зажурився.

– О проклятий світе! Мені б такого сина, не знав би ні горя, ні біди. Невже доведеться вмирати, не діждавши дітей? – ламав він у розпачі руки.

Побачили це дружини хана й знову кличуть до себе стару.

– Зведи зі світу цього джигіта, – кажуть вони й підсовують старій повну миску грошей.

Ще раз прийшла стара до дівчини, коли брата вдома не було, й узялася підмовляти її:

– Дивись, яку гарну яблуню привіз для тебе твій брат. Пошли його ще раз у місто пері. Є в тому місті висока чинара. На найнижчій гілляці сидить смугастий папуга, трохи вище – червоний, а на самому вершечку сидить папуга такий, що вміє говорити. І знає він усі найновіші новини. Тобі б таку пташку... Знала б про все, що діється в світі.

Приїхав увечері юнак, а сестричка знову з плачем до нього:

– Нудно мені самій у хаті. От привези папугу, що вміє говорити, матиму хоч розвагу яку.

Знову поїхав юнак до батькової могили й заночував біля неї просто неба. Опівночі чує він батьків голос:

– Ти збираєшся їхати за папугою? їдь. Тільки вислухай, що тобі треба зробити. До самої чинари верхи не під’їзди. Зіскоч з коня і відпусти його пастися. Не сполохай смугастого папуги, бо він розбудить усе місто. Не чіпай і червоного папуги, а відразу лови папугу, що сидить на самому вершечку. Тоді сідай на коня Кок-джорго й відпусти його повід. Кінь сам тебе відвезе куди треба.

Рано-вранці вирушив юнак у дорогу. Рівно через п’ятнадцять днів він уже був біля чинари. Схопив папугу, що сидів на самому її вершечку, скочив на коня Кок-джорго й відпустив повід. Швидкий, як вітер, скакун Кок-джорго через п’ятнадцять днів домчав , його додому. Дуже зраділа дівчина подарункові брата. А чарівний папуга ні на хвилину не вгавав, розповідав про все, що діється на світі.

Уранці юнак поїхав на полювання. Того ж таки дня полював і хан. Знову зустрілися вони й знову хан повернувся додому дуже засмучений. Полякалися ханові дружини й кличуть до себе стару.

– Все це через Акматового сина-силача. Ханові, здається, вже не миле й життя. А що, коли справді цей юнак таки його рідний син? Тоді нам усім біда. Ти повинна згубити цього джигіта.

Знову прийшла стара до будинку Акмата саме тоді, коли юнак поїхав на полювання. Тільки-но вона увійшла до кімнати, невгамовний папуга вмовк. А стара почала своєї:

– Он як у тебе гарно тепер. Коли захочеш, ласуєш яблуками, тебе розважає балакучий папуга. І все ж ти весь час одна. Нема у тебе подруги. А в цариці-пері є дуже вродлива донька, сонцерівна красуня Кюланда. То була б тобі гарна подруга. Умов свого брата одружитися з нею.

Увечері повернувся джигіт, а сестра до нього зі сльозами на очах:

– Що ж це я сама та сама, нема біля мене жодної живої душі. Одружися з дочкою цариці-пері, то буде мені гарна подруга.

Знову поїхав юнак ночувати до могили Акмета. Перед світанком чує він батьків голос:

– Сину, те, що ти хочеш зробити, справа нелегка. Тепер тобі їхати сорок днів, сорок днів повертатись назад. Коли під’їдеш до міста, на околиці відпусти коня, скинь на плече Кок-милтик – блакитну рушницю – й рушай у місто. Всі боятимуться тебе, даватимуть всюди дорогу, ніхто не посміє стати на путі. Там пам’ятають, що цю рушницю та скакуна Кок-джорго я отримав у місті пері в нагороду за відвагу та силу. Знайдеш палац на шість золотих дверей. Відчини усі двері й заходь усередину. На шитому оксамитом троні побачиш сплячу красуню Кюланду. Перш, ніж розбудити її, відріж у неї косу, й красуня стане твоєю дружиною.

Вранці юнак поскакав до далекого міста. Ще на околиці він відпустив коня, а сам скинув на плече Кок-милтик і закрокував по вулицях. Справді, ніхто не посмів зупинити його. Звірі, пері і джини завбачливо давали йому дорогу. Аж ось і білий палац. Відчинивши всі шість золотих дверей, джигіт зайшов усередину, побачив на шитому оксамитом троні сплячу красуню Кюланду й, довго не роздумуючи, відтяв їй довгу косу. Тієї ж миті дівчина прокинулася.

– Тепер я твоя, – сказала вона юнакові.

Вранці дівчата залишилися вдома, а джигіт осідлав скакуна й подався на полювання. Того дня полював і хан. Зустрілись вони і знову цілий день провели разом.

Минав час. Одного разу балакучий папуга каже красуні Кюланді:

– Поший для хана та сорока його джигітів розкішний одяг і запроси його до себе в гості.

Так і зробила Кюланда – приготувала коштовні дарунки й запросила у гості хана з усім його почтом. Гостей посадовили під білою яблунею, подали найсмачніші страви. Зривали джигіти з яблуні білі, як сніг, і солодкі, як мед, плоди, та їх умить дозрівало ще більше. Коли ж вийшла до гостей Кюланда, юна, як вранішня зоря, гарна, як ясне сонечко, хан та його джигіти так і заклякли з подиву. Згодом хан і питає молодого господаря:

– Тричі ти надовго кудись зникав, не виходив навіть на полювання. Де вже я не шукав тебе, а знайти не міг. Як пояснити це?

– Мій хане, першого разу я привіз цю яблуню, другого – балакуна папугу. Втретє мене не було найдовше. Та зате я знайшов собі дружину – красуню Кюланду.

Хан дякував джигітові за гостинний прийом і на прощання сказав:

– А тепер я хочу бачити вас своїми гостями. Приїздіть всі до мене.

Коли хан та його джигіти подалися додому, папуга розповів Кюланді про жінку, що самотньо живе на березі річки з двома собаками. Ці собаки й годують її, полюючи то куріпок, то перепілок.

І Кюланда забрала жінку до себе.

От зібрались джигіт з дружиною та сестрою у гості до хана й узяли з собою балакучого папугу. Прийшли вони, а папуга й каже ханові:

– Хане, збери свій народ, маю тобі дещо розповісти.

Коли ж посходилися люди, розповів папуга всю правду про

те, що сталося тут багато років тому. Зрозумів тоді хан, як підло обманули його. Коли ж заспокоївся трохи, наказав покарати стару відьму-пупорізку й усіх сорок своїх підступних дружин. Залишок свого життя провів хан весело та щасливо, разом з вірною дружиною біля своїх чудових дітей.