Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

Школа спорожніла. Уроки давно закінчилися. Діти розійшлися по домівках і встигли усмак пообідати, але доля далеко не всіх тішила ситим життям і пообіднім перепочинком. Один великомученик висів на турніку в спортзалі. Вася Єрмолаєв, учень шостого класу, робив воістину титанічні зусилля, силкуючись підтягнутися. Він напружував руки, дриґав ногами і навіть вигинався, як вуж, тільки б якнайвище підняти місце, яке в народі ніжно називають п'ятою точкою. Одначе завдання, поставлене перед ним, вимагало надлюдських можливостей. Пальці страждальця розтиснулися, і він стрибнув на підлогу.

— Більше не можу, — видихнув він.

— Дев'ять разів з п'яти спроб. Силач, що й казати, — насмішкувато мовив фізрук і скомандував: — По периметру залу бігом — марш! Поки бігатимеш, відпочинеш, а потім знову на перекладину.

Вася, похнюпивши голову, підтюпцем побіг по колу.

— Веселіше! Що ти плентаєшся, як тарган після дихлофосу? Коліна вище. У тебе ноги чи макаронини? — смачно коментував фізрук.

— Василю Васильовичу, у мене вже сил немає,— почав проситися Вася.

— Ти мені на жалість не дави. Я — залізобетон, зрозумів?

Це була суща правда. Після перших трьох пробіжок Вася ще сподівався, що в учителя фізкультури прокинеться гуманне ставлення до людей, але з кожним новим підходом до перекладини він усе більше переконувався, що на помилування розраховувати не доводиться.

Після двох кіл активного відпочинку Вася доплівся до перекладини і, на подив собі, підтягнувся ще раз. Десятка! Все його єство сповнила радість. Він з почуттям виконаного обов'язку стрибнув з турніка і заявив:

— Усе! Десять разів.

— А хто тобі сказав, що десяти разів вистачить? — поцікавився фізрук.

— Як хто? Адже це норматив, — нагадав Вася.

— Тут я встановлюю нормативи, ясно? Поки не підтягнешся, скільки треба, не підеш.

— Що ж мені, ночувати тут? — буркнув Вася.

— Балачки! Давай до діла. Що вибираєш спочатку: біг чи підтягування?

Вася підійшов до ненависної перекладини, поглянув на неї знизу вгору і приречено запитав:

— А скільки ще треба?

Фізрук зміряв його оцінюючим поглядом і із садистською насолодою промовив:

— Сто! — а щоб у Єрмолаєва не виникло сумнівів, ніби він недочув, повторив: — Сто разів.

Вася зрозумів, що він не лише ночуватиме у спортзалі, а й проведе тут решту днів свого життя. Він зітхнув, підстрибнув і знову задриґався на перекладині.

— Висимо? — зловтішався фізрук. — Ти гусячі лапки свої не розчепірюй. Біцепсами працюй, а не філейною частиною.

— Я чесно більше не можу, — пропихтів Вася і на доказ іще раз слабенько сіпнувся.

— Не корч із себе препаровану жабу.

Вася відпустив перекладину і, лантухом гепнувшись на підлогу, запитав:

— Чому жабу?

— А вона так само дригається, коли через неї струм пропускають. Ну що, спікся? Бігом марш, винахіднику!

Насправді фізрук був людиною зовсім не злою і не дітоненависником. Він не мав звички знущатися з учнів, але у випадку з Васею його теж можна було зрозуміти. Напередодні з вини Єрмолаєва Василь Васильович став посміховищем усієї школи.

Васькове лихо полягало в тому, що в його голові роїлася купа ідей. Але що набагато гірше, ці ідеї вимагали втілення. Вася був завзятим винахідником. Що б він не робив, де б не був, його посідала одна думка: як удосконалити життя і побут сучасників? Геніальні ідеї навідувалися до нього, здається, чи не щодня, після чого він у поті чола працював над їх здійсненням. Результат частенько не відповідав сподіванням, але це нітрохи не охолоджувало Васьків запал до винахідництва.

Учора Єрмолаєв вирішив випробувати свій останній шедевр — реактивну присадку на роликові ковзани. У Васі роликів не було, точніше, майже не було. Фірмові ролики коштували дорого. Дід змайстрував йому саморобні ковзани. Кататися на них можна було сяк-так, але вони мали вельми екзотичний вигляд початку позаминулого століття.