Яйце – ватажок - боснійська казка

Була собі баба і мала курку. І курка знесла їй десятеро яєць. Аж тут жандарми до села приїхали й одразу до бабиної хати. Заходять і вже з порога:

– Став, бабо, обід на стіл.

Ваба відмагається, що й сама не обідала, бо нема чого. А вони:

– Смаж яєчню.

Дістала баба хоч-не-хоч кошик із яйцями, побила яйця на сковороду. А одне під вишневий листок закотилося, баба його й не помітила.

Лежить яйце та й думає: «Як сумно самому! І страшно. Треба тікати звідси, поки не пізно».

Як надумало, так і зробило: втекло яйце від баби до лісу. Котиться стежкою, котиться, аж бачить: півень у червоних чоботях дибає. Зраділо яйце і швидше до нього. Помітив його півень та й питає:

– Куди це ти, любе яєчко, вибралося на ніч?

А яйце йому відповідає:

– І не питай, любий півнику! Лихо мене гонить у світ. Хто б не прийшов, хто б не приїхав до баби, тільки й розмови, чим би з дороги

підкріпитися. І зараз же яєчню смажать. Було нас десятеро, то дев’ятеро баба побила, тільки я одне й зосталося. «Ну,– думаю,– рятуватися треба, доки ще ціле». Вискочило з кошика і гайда до лісу.

Каже йому півень:

– І в нас те саме. Хто б не завітав у гості до баби, то баба й ставить перед ним локшину з півнятиною. Було нас п’ятнадцятеро товаришів, чотирнадцятеро голови склали, тільки я один живий залишився. «Ну,– думаю,– рятуватися треба, доки ще голова на плечах». Вискочив з курника і гайда до лісу.

Подружилися яйце з півнем і далі помандрували вдвох. Ідуть, аж бачать: на камені, нагрітому сонцем, кіт сидить. І кіт помітив їх та й питає:

– А куди це ви, любе яєчко і любий півнику, вибралися на ніч?

Відповідає яйце:

– І не питай, любий котику! Лихо нас гонить у світ.

А кіт усе допитується:

– То яке ж вам лихо прилучилося?

– Ох, котику любий, біда та й годі. Люди злі наших товаришів перебили, ми тільки двоє живі залишилися. І нам би те саме було, та ми втекли до лісу, життя своє рятуючи. А чого ж це ти покинув господаря? Хіба неправду ото кажуть: живеться добре, наче котові?

– Ой, де там, де там! – забідкався кіт.– Яке там добро! Яких тільки образ не довелося мені зазнати! Ото м’яса в господі не стане, одразу на мене: це кіт його з’їв. Зловлять мене і так відшмагають, що й жити не хочеться. Вийде пшениця – і тут я винен: мовляв, миші пшеницю в коморі трублять, а котові й байдуже. І знову мені перепадає. А ще, бува, дитина подряпається десь – і хто б, ви думали, винен? Таж той самий кіт: мовляв, це він видирав м’ясо в бідолашного дитяти і так подер його. І за лозину та й за мною. Сил уже нема такі збиткування далі зносити. От я і втік до лісу. Прийміть мене, будьте ласкаві, до своєї ватаги.

Подружилися яйце та півень з котом і далі помандрували втрьох. Ідуть лісом, аж бачать: на галявині осел пасеться. Стали підходити ближче, і осел їх помітив. На радощах як не зареве, аж у вухах їм залящало, й запитує їх:

– Куди це ви, любе яєчко, півнику любий і котуню. вибралися на ніч?

Відповідає йому яйце:

– Лихо нас гонить, любий ослику! Стільки ми криві зазнали від злих людей, що далі несила терпіти. І вирішили втекти до лісу, щоб хоч трохи вільно пожити.

– Та й я намордувався досить,– зітхнув осел.– Подумайте тільки. Треба горшки на базар везти – на осла вантажать. Дрова з лісу – на ослі возять. Глину для горшків – теж на ослі. Воду – на ослі; сіль – на ослі; гній у поле – осла запрягають. Остогидло мені таке життя – ото й подався я до лісу. Любе яєчко, і ти, півнику, і ти, котуню, прийміть мене, не відмовте, до своєї ватаги! Дозвольте – я піду разом з вами!

– Іди,– відповіло яйце.– А чого б і ні.

Пішов осел разом з ними. Йдуть вони лісом, аж бачать: баран листя з осики обскубує. І баран помітив їх та й питає:

– Куди це ви, любе товариство, вибралися на ніч?

– Лихо нас гонить, любий баранцю,– відповідає йому яйце.

– Яке лихо?

– І не питай. Нас і б’ють, і ріжуть, і лають, і до роботи запрягають – просто життя нема. А ти, любий баранцю, чого ото лісом блукаєш?

– Ох, і не питай, біле яєчко! Господар мій – гірше ката. Усіх баранів, товаришів моїх, порізав, ще й кожухи з них поздирав, тільки я один і залишився. Але й мені він муку вигадав: почепив на шию великий дзвін і в овечій отарі старшим поставив – за всіх відповідати. Залізе яка-небудь вівця у спаш – мені боки латають, відіб’ється від отари – знову я відповідай. Життя немає, тож я й надумав сховатися в лісі. Любе товариство, прийміть мене до себе, будьте ласкаві!

– А чому б і ні. Приставай до нашої компанії! – погодилося яйце.

Пішли далі всі разом – яйце, півень, кіт, осел і баран. Брели отак і

вийшли на лужок, дивляться: вовк лежить, простягнувшись у траві. І вовк їх побачив та й питає:

– Куди це ви, товариство любе, вибралися на ніч?

Відповідає яйце:

– Ох, сірий вовче, не від добра тікаємо – лихо нас гонить світ за очі.

– А що ж це за лихо, біле яєчко?

– Страшне лихо! Люди нам усякі прикрощі роблять, знущаються з нас, що краще вже в лісі жити.

Каже їм вовк:

– Ох, і я знаю, почому ківш лиха. Чи лошатко, чи ягнятко, чи ще яка живність пропаде у людей, зараз на вовка помовка: це, мовляв, сірого справа. А як побачать мене де, то такий крик, гам, гвалт здіймають, що хоч вуха затуляй. Не піду я більше в село, отут, у лісі, і вік свій звікую. Візьміть мене із собою.

Пішли далі разом. Дісталися до струмка і сіли відпочити. Хто воду п’є, хто вмивається, хто на себе дивиться у водяне дзеркало. А вовк і каже:

– Щось в ніби голодний уже. Кого б це його з’їсти?

– Я не годжуся, вовче, для тебе,– першим обізвалося яйце.– Надто я вже маленьке – ніякого поживку тобі.

– А на мені багато пір’я,– застеріг півень.– Общипаєш його – і нічого не залишиться.

– А в мене кігті гострі,– промовив кіт.– Подряпаю тебе всередині.

– А я хоч великий і кігтів не маю,– обізвався поважно осел,– та який наїдок з мене, коли те м’ясо на мені, наче лико, тверде!

– Зате я і великий, і гладкий, і м’ясо на мені смачне,– замекав баран.– Мною досхочу наїсися. А щоб не завдавати собі труду багато, то ти стань отут, над струмком, а я з пагорба розженуся і сам тобі вскочу в рот.

Вовк став над струмком і розкрив пащу. А баран вийшов на пагорб, розігнався добре та як лусне вовка рогами в лоб – той і дихати перестав.

– Так йому й треба, ненажері отакому! – вигукнуло яйце.– Тільки залишати його тут не слід, щоб води не споганив. А от хто його забере звідси?

– Я не можу,– сказав півень.

– І я не можу,– зніяковів кіт.

– Я заберу,– промовив осел.– Мені не першина вантажі носити. Завдайте-но вовка мені на спину.

Гуртом завдали мертвого вовка ослові на спину і подалися далі. Ідуть, аж бачать: між деревами будинок стоїть. Подумали: отут і заночувати можна. А навколо будинку – паркан високий. Яйце – воно маленьке – між штахетами прокотилося. Півень – він легкий – на крилах через паркан перелетів. Кіт видряпався нагору, а потім зіскочив на землю. Баран як розігнався, то й перестрибнув через огорожу. Тільки бідолашний осел з

вовком на спині ніяк на той бік перебратися не може. Нарешті розігнався і такії перескочив, тільки вовк із спини під паркан упав. От зайшли яйце, півень, кіт, баран і осел до хати, а в хаті – повнісінько вовків! Сидять за столом – вечеряють. Поналивали чарки, піднесли їх за отаманове здоров’я, а яйце й обзивається:

– Щоб і ви всі були здорові, як той, що під парканом лежить!

– А хто там під парканом лежить? – питають вовки.– Ходімо побачимо.

Пішли, приглядаються: аж під парканом вовк неживий лежить! Перелякалися вовки та й у ноги і в ліс – тільки зашуміло за ними. Ускочили в якісь хащі й причаїлися – анічичирк! Тремтять. Але один вовк не витримав та й каже:

– Ну й страхополохи ж ми! Самі накивали п’ятами, а яєчну ватагу в хаті залишили! Вернімось подивімося, що вони там роблять!

А вовки ніяк не погоджуються – такі були налякані.

– Чого ви боїтеся? Цього дріб’язку, що вкотився до хати, злякалися? Подумаєш, знайшли звірів страшних!

– То що, по-твоєму, нам робити?

– Повертаймося назад. Ви мене коло паркана почекаєте, а я піду в хату: не боюся я тої ватаги яєчної! Що проти мене б те яйце, чи м’якенький мурликало, чи цибатий кукурікало, чи товстий лобань, чи худий вухань! Я вовк, я сильніший за всіх. Як роззявлю пащу, то всю їхню ватагу вмить проковтну.

Повернулися вовки назад, самі коло паркана зосталися, а хоробрий вовк посунув просто до дверей. Яєчна ватага як побачила його, то й перелякалася:

– Куди нам дітися, що робити? Зараз вовки розправляться з нами, поїдять усіх.

А яйце-ватажок і каже:

– Я зариюся в попіл, півень хай на жердку вискочить, кіт під лавкою ляже, осел за дверима стане, а баран у кутку сховається. Як тільки вовк поткнеться до хати, я почну пихкати в попелі, а коли він до мене підступить, я сипону йому приску в очі. Вовк злякається, кинеться під лавку – а там кіт дряпне його пазурами, баран із кутка буцне рогами, осел за дверима затупотить ногами, а півень на жердці хай кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику».

Аж і вовк на поріг. Зайшов до хати – нема нікого. Тільки в попелі щось пихкає, він туди, а звідти яйце як сипоне приском, аж зірки застрибали вовчиськові в очах. Вовк під лавку, щоб умитися, а там кіт як запустить йому пазурі в писок, вовк утікати. А тут баран вискочив з кутка і ще більше йому духу піддав, затупотів копитами осел за дверима, закукурікав півень на жердці.

Перелякався вовк – ледь живий добіг до своїх. Посірів страшенно. Обступили його вовки та й допитуються, що там і як там. А він тільки зубами клацає – зі страху, ясна річ:

– Ой, не піду я туди більше. Там такий жах: круглий білкун вогнем дихає, пухнастий м’якун з ножами бігає, гладкий дріботун рогачами тикає, сухоребрий ревун дрючками смикає, а цибатий крикун під стелею кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!»

Передихнув вовк, заспокоївся трохи і повів далі свою невеселу розповідь:

– Отож заходжу я до хати та й до вогню, щоб собі присвітити, а круглий білкун і обсипав мене жаром; я під лавку, щоб води набрати, а там пухнастий м’якун на мене з ножами; я в куток, щоб схопити кілок, а звідти гладкий дріботун з рогачами; я дверима був би його стримав, та тут сухоребрий ревун на мене з дрючками – але найстрашніше те, що цибатий крикун весь час горлав: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!» Ну, хай би вже мене вогнем обсмалили, ножами посікли, рогачами зрешетили, дрючками потовкли, а то ще й повісити на осиці хотіли. Як би я тоді до вас повернувся?

Вовки як почули таку розповідь свого товариша, то вже й не стали чекати, коли яєчна ватага кинеться за ними – самі дременули глибше до лісу. А яйце-ватажок зі своєю ватагою залишилося жити у вовчій хаті. І, мабуть, ще й досі вони там живуть та радіють з перемоги над вовками.