Чаклунка з останньої парти - Тамара Крюкова

— Щиро кажучи, я не чекала, що все так серйозно. Я завжди знала, що для тебе існує лише твоє винахідництво, але щоб ти отак наплювацьки ставився до виховання онука…

— Мамо, все не так. Я тобі поясню, — Вася заступився за діда, але Тетяна різко поставила його на місце:

— Помовч! Поглянь, на що перетворився Василь. По всіх предметах двійки. Замість того щоб здобувати освіту, він майструє літаючі віники. Це твій вплив. Ти забиваєш йому голову всякими дурницями.

— Мамо, мені просто подобається винаходити, — намагався урезонити матір Вася.

— Нічого, вчитися тобі теж сподобається. Досить займатися дурницями. Я говорила з чоловіком. Я забираю тебе до себе.

Почувши ці слова, Никанор Іванович здригнувся, неначе його уперіщили батогом.

Вася раптом розгубився. Він так довго мріяв, щоб мама забрала його, але тепер, коли ця мить настала, він засумнівався, що цього хоче. Йому було шкода діда, але це було не найголовніше. Удвох із дідом їм було добре. Вони розуміли один одного з півслова, а після того, як з ними оселилися Августина з Липочкою, стало ще цікавіше. Там, у далекій Америці, він завжди буде чужим і жодні блага не замінять йому посиденьок вечорами і спільної роботи над новими винаходами.

— Я не поїду, — несподівано для самого себе відмовився Вася.

— Що ти сказав? — перепитала мама, гадаючи, що недочула.

— Я не поїду, — повторив Вася і, щоб пояснити свою відмову, додав: — У тебе там чоловік і дочка. А дідусь сам.

— Дідусь не вічний, — нагадала Тетяна.

— Саме так. І я не можу його залишити.

— Василю, мама має рацію. Вона може дати тобі все, чого не можу я. Тут у тебе навіть роликових ковзанів немає,— сказав Никанор Іванович.

— Є. Ти ж мені зробив.

— Васю, не поводься, як маленький. Там у тебе буде своя кімната. Ти перестанеш відволікатися на всякі дурниці, здобудеш освіту. Там тобі буде добре.

Вася слухав маму і все ясніше усвідомлював, що там йому добре не буде. Йому добре лише тут, поруч із дідом і всіма його дурницями. Жодні умовляння і запевнення, що він виправить оцінки, не діяли.

— Все вирішено, — нарешті заявила мама, підводячи рису під розмовою. — Ти вже дорослий хлопчик, і твої капризи недоречні.

Вася хотів сказати, що це не капризи, а свобода особистості, але навряд чи мама його б зрозуміла.

Назавтра Вася до школи не пішов. Мама потягнула його по лікарях робити медичні довідки.

Липочку переповнювало обурення. Максим Ливнєв, боягуз і нікчема, торжествував. Її душа жадала справедливості. Перед уроками юна чаклунка шулікою налетіла на винуватця всіх нещасть.

— Ти боягуз і брехун! І до того ж ябеда. Сам Васю побив. У нього кров з носа йшла. Я сама бачила. І ти ж на нього нажалівся.

— Він мені куртку порвав, — нахабно посміхаючись, заявив Макс.

— Біднесенький! Чому ж ти, нещасний слизняк, не дав здачі, коли тебе бив здоровило Єрмолаєв? — глузливо запитала Липочка, дивлячись Максу в очі.

Її зауваження викликало смішки. Потрібна була незвичайна уява, щоб уявити собі, як тихоня Єрмолаєв б'є Ливнєва.

Макс не витримав її погляду і відвів очі. Липочка із запалом вела далі:

— Ти ще раніше довів, що ти базікало, але зараз ти не просто базікало. Ти найпідліший мерзотник. Через тебе хорошу людину виключать зі школи. Мені огидно вчитися з тобою в одному класі. Я б перетворила тебе на таргана, але це дуже нешанобливо щодо комах.

Усі сприйняли її слова, як метафору. Макс Ливнєв навіть не підозрював, наскільки близький він був до того, щоб решту життя пробігати в хітиновому покриві.

Палка промова народної героїні не залишилася без відгуку. Маятник симпатії знову схилився на користь Васі. Однокласники прийняли рішення піти до директора, відстоювати Єрмолаєва. Оскільки Вася був особистість неординарна і широко відома в школі, до них приєдналися учні з інших класів. Навіть старшокласники не залишилися осторонь. Липоччині друзі по роледрому згуртували народ на боротьбу за справедливість. Такої одностайності школа ще не знала.

Вася й гадки не мав, які пристрасті вирують у школі, поки його там немає. Повернувшись із поліклініки, він нікого не застав удома. Лише Яків Еммануїл Феліциус виглянув з кімнати, де зараз мешкали Августина з Липочкою.

— Дракончику, гарненький!